Читати книгу - "Астальдо"

ув’язнити божевільця, бо за нього прохали і сама Арельде, і Ітарільде… Ці добрі жони і діви… «Ах, Турондо… Ах, тату… Бідолашний Еол в розпачі, він не звик до життя в потаєному граді… Він отямиться, ми благаємо пробачення…» А до ранку Арельде згоріла мов свічечка… Не допомогли ні трави, ні цілительки.

— Отруєне лезо?

— Незнана отрута… Я запитував його про протиотруту — цей Еол поводився так, ніби він на допиті в Ангбанді. Мовчанка і ненависний погляд. Я не міг наказати його допитати… не міг стати тварью, та що там — я не знайшов би тих, хто виконав би мій наказ. Арельде гинула, а цей Моріквендо усміхався мені в обличчя. Вранці, коли тіло її захололо, я наказав воїнам вивести його на скелю і зіштовхнути звідтіля.

— О, жорстоко… — вимовив Фіндекано. Смертного вироку щодо Квендо ще не було виголошено жодним князем Ельдар.

— Якби він зізнався, чим змазав лезо, — сказав Туракано понуро, — я пощадив би його…

— А цей юнак, Маеглін?

— Зостався, ясна річ. Ним опікується Ітарільде. Навіть, якби я випустив його з граду, що неможливо, куди йому йти?

— Батько знає?

— Ні… Скажи йому сам.

Князь Нолофінве, з яким Фіндекано переговорив опісля, сприйняв тяжку звістку зі звичним холодним спокоєм. Його старший син знав, однак, що батько добре вміє тамувати біль і приховувати свої почуття, але у серці…

— Ось ми і залишилися з тобою самі, найстарший… — сказав Великий Князь рівним голосом.

— Татку, — не витримав Фіндекано, — у вас двоє синів!

— Моїм сином є ти… І був Аракано. Я не є батьком боягузів.

— Туракано не боягуз… Він тільки.

— Мовчи, мій Астальдо. Не говори…

Знову поплинув час… Гітлум та Дор-Ломін вже було заселено Аданами, як Дортоніон та Західний Белеріанд. З Таргеліону, щоправда, Адани пішли через раптовий напад орків, котрі пробралися в землі Моріфінве обхідним шляхом, через гори Еред-Ліндон.

— Карністіро кипів від люті, - оповідав Майтімо, котрий знайшов час приїхати погостювати на радість Ерейніона, котрий з підлітка став струнким юнаком і нагадував обом побратимам їхню щасливу валінорську юність. — він давно пропонував цим Аданам союз, але вони воліли жити хуторами, і не мати над собою володаря. Від орків вони б ніколи не врятувалися, хоча опиралися мужньо… Уяви, ці хуторяни звели укріплення в місці, де Аскар впадає в Геліон, і тиждень відбивалися від тварей мечами, мотиками, ціпами… Але за підмогою не посилали… Карністіро дізнався про неподобство від своїх вивідачів і тут таки повів на південь кінноту. Наші посікли орків на капусту…

— Який цікавий вираз, — всміхнувся Фіндекано.

— Набрався подібних від Аданів, — незворушно відповів Майтімо, — ну, і Карністіро очікував як не подяки, так, принаймні, прийняття пропозиції союзу в обороні Таргеліону. До нього виходить жона — виявляється, це вона очолювала оборону опісля загибелі батька і брата. Морьо розквітає усміхом — войовничі панни є його слабкістю — віддає в її розпорядження обоз з провіантом, і пропонує йти на північ Таргеліону, де й жити під його покровительством. А панна дивиться на нього орком і заявляє, що її народ ніякого захисту не потребує, і вони вирушають геть з цього гірського закутка. Карністіро від такої неввічливості побагрянів, але вчасно згадав, що перед ним діва, сів на коня і звелів трубити збір. Діва ж мовить незворушно: «Стривайте, а обоз? Ми не стали до вас на службу, а отже не беремо і платні.» Карністіро, хвала Богам, таки не забув, що перед ним Аданет, і відповів з крижаною ввічливістю, гідною дому Нолофінве, а не Феанаро: «Ми, Ельдар, не беремо назад дароване…» І рушив чвалом з місця — аж земля задрижала.

— Так це коли було?

— Доволі давно. Панни вже немає серед живих, а її піддані, народ Галет, живуть нині в Бретільському лісі.

— Це її звали Галет?

- Її…

— Несправедливо…

— Ніяк не можеш звикнути? — зітхнув Майтімо, — я теж… Амлаха вже нема… Бідолаха захворів на гарячку. Не врятували… Вони такі крихкі, ці адани… Тільки починаєш звикати до котрогось — а його fеа вже мандрує до Судді прямим шляхом.

При Ломіонському дворі нині вивчав науку воїна-Квендо один з правнуків Арадана, Гадор. Цього юнака вже можна було відріжнити від Еdel лише за формою вух — таким досконалим було його тіло і лице. Золотаве волосся його відсвічувало сяйвом, властивим раніше лише Ельдар, нагадуючи Фіндекано про золотоволосих Арафінвіонів. Княжі лучники, котрі вже давно перестали підсміюватись зі своїх союзників, вражені їхньою жадобою до знань і коротким віком, так і прозвали хлопчину Лоріндолом — Золотоволосим. Фіндекано збирався найближчим часом представити юнака до двору Великого Князя в Ейтель-Сіріоні. Він боявся і думати, що через два десятки літ в цьому золотому чубі з’являться срібні нитки, а ще через два десятки вродливе лице стане подібним до зморщеного плоду. Лоріндол розмовляв лише на витворному синдарині, чудово знав квенья — Фіндекано було дивно чути мову Валінору з вуст юнака, котрий потрапить на Захід лише безтілесним духом — писав вірші, грав на арфі та на флейті і чудово малював. Його молодший брат Гатар переймав від князя Дор-Ломіну мистецтво скульптора, а ще кілька нащадків Арадана присвятили себе ковальству та будівництву.

Князь Нолофінве охоче прийняв Гадора в Ейтель-Сіріоні. Фіндекано передав йому вітання від Руссандола, котрий помчав до свого Гімрінгу, стривожений чутками, переданими по палантиру. Орочі загони блукали порубіжжям, ніби випробовуючи оборону на міцність. Заходилося на яку-то велику неприємність — порубіжники, маючи сотні років досвіду, відчували це чудово.

— Нам не відсидітися в обороні, - говорив Нолофінве сину, — нас врятує лише наступ. З аданів вже можна формувати військо, їхні вожді віддані нам. Принаймні — Фінарато ручається за Беорінгів, а я впевнений в нащадках Арадана. Потрібен наступ, сину — тільки взяття Ангбанду врятує нас…

Фіндекано погоджувався з батьком, але знав, що не всі Нолдор думають так… Майтімо, не в змозі забути приниження і муки, рвався до бою, але його брати не підтримували його. Шалена Трійця вважала, що з них досить і того, що вони тримають порубіжжя, Амбаруссар пречудово жилося серед Лаіквенді, Макалауре ж складав пісні про приваби земель Ендоре, про пори року, про красуню-Синде, котра нарешті вдягнула на руку золотого персня, зробленого ним власноручно — і не думав ні про війну, ні про страшну Обітницю.

Про Сильмарили вже ніхто й не згадував — срібносяйні камені, один з приводів рушення, поволі ставали легендою. Майтімо пам’ятав — але він втрачав владу над братами, так само, як Великий Князь втрачав владу над усіма Нолдор.

Фіндекано вважав, що