Читати книгу - "Третя крапля магії, Лариса Лешкевич"

44.2

Вовків Теумар не боявся,  не рідко доводилося йому здирати вовчі шкури та виривати голими руками їх гострі ікла. Тільки звірі Кам'янистої рівнини були хоч і величезні, але звичайні. А тварина іншого світу могла мати силу, Теумару невідому.

Він першим зробив крок назустріч смертельній небезпеці. Вовк люто загарчав і стрибнув. Теумар ударив мечем. Вовк ухилився, клинок лише трохи зачепив його товсту шкуру. З гострих іклів на землю закапала слина. Вовк припав до землі, не зводячи з Теумара гострих палких очей.

Якийсь шерех майнув за спиною. Теумар мимоволі обернувся, турбуючись за Айну, але цієї миті вовк знову стрибнув. Блискнувши, звірячі ікла клацнули біля його шиї, потужна лапа зачепила його руку. Від сильного поштовху Теумар ледь втримався на ногах і випустив меч. Не даючи йому схаменутися, вовк знову атакував. Теумар не встиг ні меч підняти, ні лук з-за спини висмикнути.

Та раптом вовк завмер, наче завис над землею, стоячи на задніх лапах.  У могутніх грудях його стирчав  ніж, загнаний по самісінький держак. Вовк спробував знову стрибнути, але тут вже Теумар схаменувся, підхопив з землі меч, підскочив і кілька разів встромив меч у горло звіра. Той упав на землю і завмер нерухомий.

– Теумар! – слабо пискнула за його спиною Айна.

Він залишив вовка і кинувся до неї, обійняв її тремтячу, плачучу і почав цілувати, не стримуючись.

– Спритно ж ти володіеш ножем!

–  Мене батько навчив! – відповіла Айна і несподівано для самої себе, обвила руками його шию і тицьнулася губами йому в губи, а потім відсахнулася, наче злякавшись того, що зробила.

Прийшов до тями і Теумар.

–  Дякую за допомогу! – сказав він, відсторонюючись, –Так що з ногою?

– Не знаю… коліно немов вогнем горить… дуже сильно вдарилася чи підвернула…

Теумар покосився на вовка, що завмер у калюжі чорніючої крові, потім на загиблого коня і почав обережно обмацувати її  скривавлену ногу.

– Потрібно повернутися до озера, на більш відкрите місце, – промовив після короткого мовчання.

– А раптом водяні діви тільки того й чекають?

– Тоді ми були не готові, а тепер… Ми залишилися без коней, Айно… це  дуже серйозна втрата…

–  Але мій кінь десь тут...

– Боюся, його спіткала та сама доля, що й мого… Тепер легше? – запитав Теумар, розминаючи її коліно.

–  Зараз спробую йти.

– Стривай…

Теумар наблизився до вовка, висмикнув ножа з його грудей, потім зняв з мертвого коня збрую і забрав свою шкіряну сумку, приторочену до сідла.

– Тепер можемо йти.

Він допоміг Айні підвестися на ноги. Їй хотілося плакати і кричати від болю, але вона йшла мовчки, важко спираючись на плече Теумара.

Вони зупинилися за десяток кроків від озера, не наважуючись підходити ближче.

– Це моя вина, – заплакала Айна, валячись на траву.

– Ні, не твоя… Якщо хижак тинявся поблизу, то він би все одно напав. Хвала богам, що він виявився живим звіром, з плоті та крові, а не примарним чудовиськом… 

Теумар сів поруч із нею, і Айна без жодної сором'язливості привалилася головою до його грудей, продовжуючи схлипувати, а він розсіяно гладив її по волоссю.

Не час розмірковувати, що сталося з їхніми почуттями, треба вигадати спосіб виплутатися з біди. Теумар не наважувався робити поспішні висновки, він побоювався, що дівчину штовхнули зараз у його обійми не ніжні почуття, а біль, страх і безвихідь.

Але що більше густішала темрява над озером, то тривожніше ставало в нього на душі. Втомившись плакати, Айна затихла і заснула, впустивши голову йому на коліна.

Як докоряв себе Теумар за те, що завжди відмахувався від порад Мер’яти, не розвивав свою особисту силу, не вчився її використовувати... І ось тепер, у такий небезпечний для життя момент, він сам не знає, на що здатний.

Теумар милувався тихим, спокійним обличчя сплячої Айни. Він сподівався, що сон надасть їй сил. Швидкі тіні ковзали серед мороку, немов грали з ним у хованки.

“У нас є дві краплі магії, – міркував Теумар, – якщо знайти правильне заклинання, то ми зуміємо з їхньою допомогою розірвати плутані чари і, можливо, повернутися додому! “

Айна підвела голову і подивилась на нього серйозно та зосереджено.

– Ми розірвемо чари, але куди потрапимо? – тихо спитала вона.

Теумар здригнувся. Виявляється, він не подумав, а вголос промовив свої думки, і Айна почула його.

– Якщо залишимося тут, то загинемо чи навіки залишимося блукати в околицях цього клятого озера…

– Отже, ти відмовився від думки врятувати… батька?

– Я не уявляю, як це зробити… У батька ще є час, а в нас немає… Можливо, якщо повернуся додому, то зберуся з новими силами, зроблю ще одну спробу, але вже знаючи, що на мене може чекати…

– Але хіба не я мушу зірвати чорний мох?  – задумливо запитала Айна.

– Скажу одне: наражати  тебе на небезпеку я більше не хочу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍