Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Весілля

Літератор Олександр закашлявся, розвіюючи дим від сигарет в ресторані «Мюзен». В ту п’ятницю він дуже швидко покинув гурт київських літераторів. До алкоголю і тютюну він ставився однаково, з великою зневагою. Однак тепер його більше непокоїло раптове зникнення Родіона Михайловича. Бо з тих пір, як він бував у нього на його день народження, себто минулим тижнем, він приходив тільки забрати ікону Олександра Свірського, яку ще тоді забув у нього. В іконописній йому з гріхом пополам дозволили увійти в кабінет Родіона, але окрім купи попелу на підлозі літератор нічого не знайшов.

         До речі, Олександр також жив на Виноградарі, і тому тієї п’ятниці не міг не помітити, що в парку розігрується весілля. На превелике своє здивування, він саме там побачив Родіона Михайловича. Але наскільки ж іконописець змінився за ці пару тижнів! Його тіло, здавалося, ось-ось гепнеться, настільки він виглядав втомленим. Хмуре обличчя в нього не виказувало радості за сина. До того ж він не чіпав ніякого алкоголю, уникав більшу частину їжі, та в основному спілкувався з якимсь строгим на вид чоловіком поряд себе.

         Олександр приглядівся, та й побачив того самого Івана Родіоновича, якого він запам’ятав виключно як наглу людину в джинсовій куртці. Тепер же він сидів у весільному костюмі, в самому кінці столу, поряд з нареченою – витонченою красунею. Тим не менш, Олександр, навіть маючи дуже поганий зір, помітив, що вона, певне, цурається сидіти поряд з Іваном Родіоновичем на близькій дистанції, й тому відсунулась від нього ледь не на аршин. Погляд її постійно спостерігав за якоюсь дуже змарнілою дамою.

         Також поряд із тим чоловіком, що розмовляв з Родіоном Михайловичем, сиділа жінка, зодягнута у простору сукню. Вона була негарна, та поряд неї постійно м’явся якийсь чолов’яга, певне дуже осоружний їй. Жінка та теж не чіпала алкоголю і їла вибірково, хоча на столі було море їжі. Натомість вона пила багато томатного соку.

         І ось, окрім ще якогось гладкого чоловіка, котрий сидів напроти Родіона Михайловича, на весіллі більше нікого не було. Та в один момент з-за столу піднявся молодик в смокінґу, з довгим брунатним волоссям. На його пальці рябів чудернацький перстень, зображення на якому літератор все ж не зумів розгледіти. Він став промовляти тост в мікрофон із келихом в іншій руці. Олександр відразу зметикував, що це тамада.

         – Сьогодні день весілля! – зачав він. – Сьогодні утворюється новий світ! Бог створив по своїй подобі чоловіка й жінку, та благословивши їх, велів: «Народжуйте дітей, наповнюйте землю, володійте нею». Отже, сьогодні ми справляємо закон Божий! Вип’ємо за це!

         Кожен вихилив цей тост. Хтось соком, а хтось алкоголем. Все ж, більшість – цебто за винятком Родіона Михайловича та ще того гладкого чолов’яги, сприйняла цей тост скептично та знуджено. Тут же озвався той, що сидів поряд друга літератора.

         – Що це за паршивий тост? Ми на весіллі, а не на проповіді в якійсь «Армії спасіння»!

 

*  *  *

 

         Той момент Максим став по-справжньому переживати за Віктора. Згадуючи нещодавні події, пов’язані з раптовим виявом гніву в Андрія Прокоповича, він гадав, що той зараз вже вибухне від його слів.

         Натомість Андрій поставив келих та закинув до рота кілька вишуканих бутербродів канапе зі срібного тарелю. На слова Віктора він відреагував терпеливо, та тільки замислено глядів на нього.

         – Скажіть, якщо вам до вподоби почати зараз бійку. Дійсно, кажіть краще прямо, щоб обійтися без лишніх сварок… Максиме, облиште ви ту жінку!

         Він став відривати Максима від Оксани. Схоже на те, що він вже непогано напився, і тому став несвідомо нахабитись до своєї колишньої, та до того ж вагітної від нього жінки. Віктор тієї миті зміг дотягтись кулаком до вуха Максима, та так, що той зарикав од болі. Оксана тоді більш пригорнулась до брата, вихваляючи його за доблесть. Максима же тим часом тримав Андрій Прокопович. Мимоволі він не стримував відвертого сміху.

         – Я думаю, якщо це не так обов’язково, то ми хоч ненадовго обійдемось без бійки. Все ж таки, зовсім скоро наше весілля поповниться новими головами, – вдоволеним тоном мовив Андрій.

         Посадивши обіч себе Максима, вони стали їсти. Тоді ж негласна хвиля обурення пройшлася під шатром, бо Андрій Прокопович став жадібно хапати собі їжу. Тепер він був зовсім не схожий на себе, бо раніш завше кремпував з їжею, або їв тільки дуже вишукані страви. Тепер він жер (краще сказати саме так) все, що потрапляло йому під руку. Якщо на початку весілля Петро Олексійович, котрий одним оком віддалік спостерігав за процесом, боявся, що наїдок після свята залишиться дуже багато – бо всі чогось наче без апетиту, то тепер став більше спокійним щодо цього. Але і його однаково здивувала ця раптова нестриманість Андрія Прокоповича. М’ясощі, салати: крабові, провансалеві, чи зі самого латуку, лише як гарнір – все це хапав Андрій, іншою рукою щедро запиваючи кількома ковтками вина.

         – О Боже… – сказав про себе Родіон Михайлович. Він найбільше дивувався тому, що отака людина, по поведінці своїй зовсім нікчемна, може мати респектабельну репутацію. В свою чергу, іконописець став все менше торкатися їжі на столі, аби «більше залишити йому».

         Ольга дивилась на те без якогось обурення. Вона була насправді здивована, та не більш того. Її непокоїло те, що їй дійсно приходиться сидіти поряд з Іваном Родіоновичем, та щонайгірше, грати роль нареченої. «А якщо якийсь придурок скаже гірко? Чи Андрій все-таки прочитає свої вірші?» – такі думки спливали в її голові. Легше Ользі ставало від того, що тепер вона нарешті могла побачити того самого Гобсека. Але ж вид його був просто жахливий… Нізащо їй не вірилось, що оцей бородатий чолов’яга з дуже втомленими, може навіть хворобливими очима, має хоч якусь грошину. Але ж… вірити приходиться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍