Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

15
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 158 159 160 ... 176
Перейти на сторінку:

         Іван виглядав відсторонено. Немов присутність батька і Ольги скувала його у невидимі тенети, і разом з тим він став сліпим до відвертої обжерливості Андрія Прокоповича. Той часом змушений був ледь не залазити на весільний стіл, аби лиш дістати з іншого кінця якусь страву. Тоді-то й наче прокинувся Іван Родіонович. Андрій просив у нього тарілку мімози з крабовими паличками. Іван подав її та став спостерігати за тим, як поводиться його друг.

         Критикувати це він ніяк не став. Натомість йому прийшла в голову слушна думка: Андрій Прокопович вмисне так неотесано поводиться, напевне щоб розізлити оточуючих. Проте з якою ціллю? Ось це залишалось невідомим.

         Минала п’ята година вечору. На столі залишалось декілька видів страв, і те їх вже добряче поїв Андрій Прокопович. В центрі столу ще лежала запечена щука, покрита серпантиновими смужками зі соусу. Тим же часом Петро Олексійович вже кілька разів підходив до нього, питаючи, чи не виносити нарешті весільний торт. Андрій і далі відкладав. Він чигав на ченців.

         Коли на небі настали сутінки, в шатрі підключили довгу стрічку гірлянд, протягнутих над самими головами людей, мов лампочки. За тридцять хвилин біля місця проведення весілля приїхав чорний великий автомобіль, з якого по одному стали виходити люди в однаковій чорній одежі, з довгими, чорними шапками. З першого погляду могло здатись, що то якась небезпечна секта, щось наче горезвісного «KKK», тільки в чорних відтінках. Вони одразу оглянулись, та немов у великому подиві напрямились гуртом до шатру. Звісно, першим вони побачили Родіона Михайловича. Судячи з того, що в наступні секунди він запросто не міг глядіти їм в очі – іконописцю було дуже соромно.

         Гурт скупчився біля столу. Андрій Прокопович тоді зупинився їсти, та кинувши шматочок лимону прямо на скатертину, витер рукою рот та наблизився до них. Що ж, не забув навіть потиснути деяким руку!

         – Ми вас так довго чекали! Прошу, сідайте! – запросив він їх.

         Ченці стояли непорушно. Серед них були більшість послушників, та окрім них ще Володимир, Платон та Лонгін. Загалом, людей тих нараховувалось семеро, себто чотири послушники та три тільки що прозвані. Та що було найбільш кумедним в ту мить – це те, з якою певністю вони притискали до себе Псалтирі, точно підготовлені для поховальних молебнів.

         На цілу хвилину весілля погрузилось в ніякову тишу! Треба ж таке – замісто нещастя внаслідок смерті дружини Родіона Михайловича, ченці побачили дещо зовсім до цього протилежне. Таж їм, як рабам Божим, котрі самовільно віддалися Господу, заборонено будь-яким чином зв’язуватись з навколишнім світом – за винятком, хіба що, саме поховальних процесій! Та що й казати тоді про весілля. По цій причині Сергій Аврамович, який також був серед присутніх тепер, не зводив погляду з Родіона Михайловича. Що ж із ним станеться після такого? Бо і перед самою братією він змовчував на рахунок того, куди йде цього дня – всі ж бо вважали, що він йде виключно на похорони, і як ще послушника, не мали жодного права не давати йому відвідати горе.

         – Вы говорили нам о похоронах. Почему вы привели нас на… свадьбу? – украй серйозним тоном попитав Платон.

         Але Андрій Прокопович залишався в доброму гуморі. Повернувшись до того кінця столу, де досі він стояв, молодик завірив ченців, що все так і повинно бути, та що їм варто приєднуватись до свята. У відповідь на це вони продовжували стояти.

         – Родион Михалыч, может вы объясните? – озвався Лонгін. Тепер його обличчя виглядало наче змарнілим.

         Родіон похилив свою голову, проклинаючи про себе своє існування і все, що привело його до теперішньої ганьби. Звісно, та де б він був зараз, якби не Андрій? Якби не той Антихрист? Чому не дивлячись на свою сьогоднішню одіозну поведінку, його продовжують вважати тамадою, ба більше владарем цього столу? Він же запросто здатний маніпулювати людьми, мов простими іграшками, наче б то бездушні, тупі істоти! Здається, він вже проявляє свою жагу до влади. Хіба ж не цього потрібно Антихристу? Ось чому Андрій при першій зустрічі прикинувся вчителем у недільній школі – бо не виключено, що то дійсно було так, адже щоб змінити будь-що в суспільстві, треба починати з молодших. Вони ще зовсім не зіпсуті. Така проста паралель: дитина, що народилась в повній сім’ї, свідомо знає своїх батька й неньку, раптово стає свідком їхнього розлучення, і залишається, наприклад, з одною матір’ю. Та хіба вони, батьки, підозрюють, що таким чином чистота світогляду дитини стає настільки сумнівною, що перетворюється у частинку того самого «втраченого покоління»; та причиною цього стали не політичні чвари, а таємничі чвари батьків? Отже, таким же чином хотів вплинути на дітей і Андрій Прокопович, але вже для своїх, згубних цілей.

         Врешті-решт Родіон Михайлович став казати, точніше розкаюватися в тому, що свідомо прийшов на весілля. Потім він пояснив, що про жодні похорони не знав, та видно це була проста видумка Андрія, зроблена з ціллю позвати ченців на весілля. Бо ж по якому ще приводу вони зможуть приїхати? Як вже говорилося, ченцям зовсім нема діла до жодних святкувань в суспільстві, і тому присутність Родіона Михайловича на весіллі оцінювалась як неабиякий гріх проти послушництва.

         Тоді ж Ольга звернула докірливий погляд на Андрія. Якщо раніше вона ще могла повірити, що Родіон, можливо, дійсно непримітний лихвар, то зараз, поряд з монахами, це вже здавалось якоюсь нісенітницею. Ба більше, за весь час весілля ніхто не спромігся щось подарувати «подружжю».

1 ... 158 159 160 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сироти долі, Olexander Sakal», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сироти долі, Olexander Sakal"