Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Глава 33: Зародження нового страху.

Райнар почав приходити до тями, і перше, що він почув, були голоси десь поблизу. Два жіночі голоси звучали стримано, обговорюючи щось між собою, тоді як чоловічий голос, глибокий і владний, рішуче роздавав вказівки:

— Почнемо з неї, — сказав він, і в його тоні не було місця для сумнівів. — Вона здається слабшою. Її реакція може бути показовою.

— Але якщо вона не витримає… — почала одна з жінок, проте чоловік її грубо перебив.

— Не запитуй. Просто виконуй.

Райнар відчув, як його серце закалатало, хоча він не розумів, про що йшлося. Він спробував ворухнути руками, але металеві кайдани холодно втиснулися в його шкіру. Його зап’ястя і ноги були закуті й прикріплені до твердої поверхні під ним. Лише через кілька хвилин його очі почали звикати до яскравого світла, яке било з ламп, підвішених під стелею.

Коли зір трохи прояснився, він підняв голову й оглянув простору кімнату. Це була велика зала, заповнена книжковими полицями, що тягнулися до самого стелі. Книги, сувої, і навіть кілька артефактів світилися ледь помітним світлом, ніби відбиваючи магію, яка пронизувала повітря. У центрі зали стояло два столи, покриті старими символами, вирізьбленими прямо на кам’яній поверхні.

На одному зі столів лежав сам Райнар, а за кілька метрів від нього — Аліна, сестра Салема. Її довге каштанове волосся розсипалося по столу, а на обличчі застиг вираз глибокого сну. Вона була ще непритомна, і її дихання, хоча й слабке, було рівним. Райнар відчув, як щось стискає його всередині. Його безпорадність різала по живому.

Він підняв голову вище, щоб краще роздивитися. Навколо нього мерехтів напівпрозорий бар’єр. На його поверхні світлими блакитними символами переливалася якась магія, утримуючи Райнара на місці. Він відчував, як бар’єр ніби втягує його силу, обмежуючи навіть можливість активно думати.

— Що це за…? — промовив він, намагаючись зрозуміти природу бар’єра.

Чоловік у темній мантії, який раніше роздавав накази, підійшов ближче. Його гострі риси обличчя були підкреслені тінями, що падали від ламп. У руці він тримав сувій, а на поясі висів кинджал із руків’ям, що слабко світилося.

— Ти прокинувся, — сказав він холодно, схиляючись над Райнаром.

— Що ви робите? — хрипко спитав Райнар. — Відпустіть нас.

Чоловік розсміявся, і в його сміху відчувалася жорстокість.

— Відпустити вас? Ні, мій друже. Ви — частина набагато більшого плану. Ти і ця дівчина, — він кивнув на Аліну, — це ключі. До чого саме — дізнаєшся трохи пізніше.

Райнар намагався зберегти холоднокровність, але страх почав переповнювати його. Він не знав, що вони задумали, але той факт, що вони використовували Аліну, запалював у ньому гнів.

— Не смійте торкатися її! — вирвався він, але кайдани не дали йому навіть піднятися.

Чоловік нахилився ближче, посмішка на його обличчі стала ще ширшою.

— Ти можеш кричати, скільки хочеш. Це нічого не змінить. У нас багато роботи.

Райнар з ненавистю дивився на нього, але нічого не міг зробити. Він лише міг спостерігати, як чоловік і дві жінки починають готуватися до ритуалу, а його безпомічна супутниця залишалася нерухомою, її доля тепер залежала від волі цих незнайомців.

Чоловік у темній мантії спокійно обійшов стіл, на якому лежав прикований Райнар. Його рухи були плавними, ніби він абсолютно контролював ситуацію. Він зупинився біля стійки з полицями, заставленими скляними флаконами різних форм і розмірів. Багато з них містили рідини, які світилися приглушеним світлом, чи оберталися в посудині, наче живі.

— Твій стан… — промовив він холодним голосом, навіть не дивлячись на Райнара. — Не зовсім відповідає тому, що нам потрібно. Але це легко виправити.

Він обережно взяв одну з склянок, у якій була рідина насиченого темно-зеленого кольору, що блимала ледь помітними жовтими іскрами. Вигляд цієї субстанції викликав тривогу — здавалося, ніби в ній заховано щось живе. Незнайомець підніс склянку до світла, роздивляючись її з видимим задоволенням.

— Це зілля — подарунок темряви, — промовив він, ніби до себе. — Воно зробить усе, що потрібно.

Повернувшись до Райнара, він нахилився над ним і, зловісно посміхаючись, підняв склянку перед його обличчям. Райнар, хоч і намагався здаватися впевненим, відчув, як холодний піт стікає йому по спині. У його грудях наростав страх перед невідомим.

— Що ти збираєшся зробити? — прохрипів він, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— О, нічого такого… — відповів чоловік, нахиляючись ще ближче. — Просто забезпечимо твою… співпрацю.

Райнар спробував смикнутися, але кайдани тримали його міцно. Чоловік різким рухом влив рідину в рот Райнара, одночасно затискаючи йому ніс. Зілля мало густу, майже липку консистенцію, а його смак був огидно гірким, викликаючи рефлекторну спробу виплюнути його. Але без можливості дихати Райнару нічого не залишалося, як проковтнути.

Коли чоловік відпустив його, Райнар важко задихав, кашляючи і намагаючись вигнати залишки рідини зі свого рота. Його очі блищали від люті й страху.

— Що це було? — прохрипів він, ледве стримуючи гнів.

Незнайомець відкинув голову назад, його усмішка стала ще ширшою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍