Читати книгу - "Смерть у кредит"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але у нього більше немає голови, Господи!.. У нього нема голови, Фердінане! Любий мій, дорогий мій! Твоя голова!.. Її більше немає… — вона ридала й плазувала по підлозі перед жандармами… Чіплялася за їхні чоботи… Качалася по землі!..
— Плацента! Це плацента!.. Я знаю! Його голова!.. Його бідна голова!.. Це плацента!.. Ти бачив її, Фердінане? Бачиш? Дивись!.. А! О! О!.. — вона здавлено стогнала…
— О! Все моє життя!.. О! Все моє життя!.. О! О!.. — стогони ставали дедалі пронизливішими.
— Пане, це зробила не я… Це не я!.. Я вам божуся!.. Божуся вам!.. Усеньке моє життя я присвятила йому!.. Щоб він був хоч трохи щасливий! Щоб він не скаржився!.. він потребував мене!.. Вдень і вночі… Я можу це точно сказати!.. Це не брехня! Еге ж, Фердінане? Хіба це не правда? Я пожертвувала всім! У нього немає голови!.. Ох! Чого ви всі від мене хочете?.. Від нього нічого не залишилося! Хай щастить! Хай щастить!.. Він так сказав. Бідолашний коханий!.. Хай щастить!.. Господи! Ви бачили?.. Це написано!.. Це ж він!.. Це написано його рукою! Це Не я! Бідолашний, нещасний! Це не я!.. Це ж очевидно!.. Хіба ні? Це очевидно!..
Усім тілом вона розпласталася на землі… І притискалася до Куртіаля… Вона трясла й заклинала його… Вона й далі говорила з ним…
— Куртіалю! Прошу тебе! Куртіалю… скажи мені! Скажи швидше, мій милий!.. Чому ти це зробив?.. Чому ти був такий жорстокий?.. Га? Скажи! Мій товстуне! Моє золотце!.. — вона повернулася до поліцаїв.
— Це вона! Вона! Це плацента! Це плацента!.. — вона знову знетямилася… І почала жувати своє волосся… в кімнаті більше нічого не було чутно, так голосно вона вила… Витріщаки з цікавістю зазирали у вікно… Вона кусала свої кайданки і билася в судомах на землі. Жандарми підняли її живосилом і перенесли в сарай… Вона так кричала, ніби її проштрикнули наскрізь… Чіплялася за двері… Падала… Й знову кидалася в атаку. «Я хочу його бачити!.. Я хочу його бачити!.. — волала вона… — Покажіть мені його!.. Вони хочуть його забрати!.. Вбивці! Пробі! Рятуйте! Мій малий! Мій малий!.. Не ти, Фердінане! не ти!.. Це не ти мій милий! Я хочу його бачити! Згляньтесь!.. Я хочу його бачити!..» І так протягом години. Їм довелося повернутися… і зняти з неї кайданки… Тоді вона трохи заспокоїлася… З мене їх не зняли… Проте я пообіцяв сидіти спокійно.
* * *
Удень на велосипеді прибув ще один тип. Він спеціально приїхав з Персана… і передав бригадирові, що ні до чого не можна торкатися… прибуде прокурор, а не комісар… так розпорядився сам судовий слідчий… Він також наказав нам підготувати документи дітей, вони повинні завтра рано вранці виїхати… Їх чекали у Версалі в притулку «Допомога підростаючому поколінню»… Це теж було в наказі!.. Ніхто з них не мав тут залишатися після десятої години ранку!.. Двоє людей повинно було спеціально приїхати з Бове, щоб забрати їх від нас… і провести на вокзал.
Усі накази зачитали дітям, які були у дворі, їх слід було попередити… наше життя закінчилося… все пішло шкереберть!.. Вони нічого не могли второпати… Питали, що їм робити?.. Куди їх відвезуть?.. Це серйозно?.. Я спробував пояснити їм, що концерт скінчився! Катеринка більше не крутиться!.. Суддя наказав прикрити нашу шарашку. І всю нашу «Нову расу» розігнати! Наше «випромінювання» теж ліквідували, цим більше ніхто не хотів займатися!.. Ці люди не зупиняться ні перед чим!.. Вони безжальні! І рішучі! Все скін-че-но!.. Вони повертаються до своїх родичів!.. Треба їх знайти!..
Проте для них це була якась китайська грамота!.. Вони більше не почувалися дітьми… Вони стали занадто емансипованими!.. Перестали розуміти, що означає послух!.. Було не надто складно зібрати їхні манатки!.. Вони мали лише благеньку вдяганку на кістлявих тільцях!.. Самі обноски… Та ще кілька пар поцуплених черевиків, зовсім невідповідних за розмірами… Іноді вони вдягали лише один… А найчастіше бігали босоніж… Проте загалом різного мотлоху виявилося не так уже й мало… Тисячі цвяхів, гачків, пасток, рогаток, шнурків… Якісь сітки, ножиці, мотузки й ще леза для гоління, прив'язані до довгих ціпків… дві пари кліщів… Тільки у Дюдюля нічого не було… Він працював пальцями… Ці шмаркачі думали, що там, куди їх вивозили, все це може ще стати в пригоді… Вони нічого не розуміли!.. Я намагався їм пояснити… Вони нічого не брали надто близько до серця… Вони бачили старого з разбитою головою. І чули, як голосила стара… за дверима… Але це їх не лякало…
— Послухай мене! — сказав мені Дюдюль. — Присягаюся, що в четвер я повернуся!..
— Ти не знаєш їх, хлопче! — заперечив я… — Відмовтеся від своїх штук! А то вони посадять вас під замок на все життя!.. У них жахливі камери!.. Остерігайтеся! Облиште свої витівки! й побільше мовчіть… Навіть Мезанж, і та злякалася: «Фердінане! Подумай! Хай йому чорт! Це просто, щоб ми не бачили похорону, нас відвозять!.. Усе це дрібниці!.. Ми обов'язково повернемося в неділю!.. Коли все це закінчиться!..» Я був би лише радий… Увесь свій скарб вони запакували. Не обійшлося без суперечок… Їм усім була потрібна ґума… товста, туга… Вони були аси в полюванні на пташок!.. Вони забрали з собою майже два мотки латуні… А та була досить важка!.. Тут її ще було навалом, Господи!.. Ціла скриня в сараї!..
Дві панії для супроводу приїхали раніше, ніж ми думали… Вони були подібні до «сестер-жалібниць». Без чепців, але в сірих закритих сукнях, обидві абсолютно однакові, в рукавичках-мітенках… і з дивними голосами, дуже ніжними та наполегливими… Уже розвиднілось…
— Ну ось, любі діти… Треба трохи поквапитися… — сказала та, що була тонша… — Я сподіваюся, що всі ви будете чемними!.. Й ми благополучно доберемося.
Вони вишикували їх в колону по два… Один Дюдюль був попереду… Вперше вони стояли по порядку… Вони запитали у всіх імена…
— Тепер не потрібно розмовляти!.. Ви дуже розумні дітки!.. Як тебе звати, крихітко?..
— Мезанж-хвойдочка!.. — відповіла та. Втім, це була правда, її всі так звали. Вони ще нічого не розуміли… П'ять хлопчиків і чотири дівчинки. Дюдюль залишив нам свого пса… Він не хотів брати його із собою у Версаль… Раптом колона розсипалася… Вони забули про мамусю!.. Та була в сараї… Вони кинулися обіймати її… Трохи сліз… Розставання таки виявилося сумним… за таких жахливих обставин… Мезанж плакала більше за всіх…
— До побачення, Фердінане!.. До побачення! До зустрічі!.. — кричали вони мені з іншого кінця двору… Панії знову їх позбирали…
— Давайте, діти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть у кредит», після закриття браузера.