Читати книгу - "Дорослі зненацька"

час здивовано за ним спостерігала, похитала головою й мовчки дістала дві склянки. Таким дивним Тимоху вона ще не бачила.

— Що, Тимохо! Перегрівся? — спитала турботливо.

— В горлі пересохло, — майже прошепотів хлопець.

Тимофій відкоркував пляшку, щедро линув собі і дівчині. Несподівано його ніби прорвало. Захлинаючись словами, він розповів Маринці про події останніх днів, виклав все про сьогоднішній візит до Юльки, про її вагітність. Марина слухала уважно, потроху потягуючи терпкий сік і не перериваючи потік слів. Хвилин за десять Тимоха видихнув і нарешті замовк, видавши на гора все, що його турбувало.

— Так. Сітуейшен не з легких, — погодилася Марина. — Та що там казати? Повний капець! У п’ятнадцять залетіти — це зовсім не те, що у двадцять п’ять, — покрутила головою.

— Її мати сказала, що треба робити аборт, — опустив погляд Тимоха.

— А тут поспішати не варто, — несподівано відповіла дівчина. — Розумієш, помідоре, таку фігню я вже раз впорола. Тоді про це навіть не задумувалась. Ну залетіла та й залетіла, з ким не буває. А тепер, певно, залишила б дитинку, якби ще раз так вийшло. Як то кажуть, можливі варіанти, і на все воля Божа! — промовила задумливо і несподівано схлипнула, відвівши очі. — Хоча й Гарик зовсім не та людина, яку можна назвати батьком.

— І що мені тепер робити? — відсьорбнув чималий ковток Тимоха, відчуваючи, як приємна холодна рідина заспокоює розпашілий організм.

— А це вже дивлячись, що ти хочеш, — серйозно подивилася на нього Маринка.

— Чесно? Я просто боюся! Я не знаю, що таке мати кіндера. У мене самого не було батька, і я страшенно хвилююсь, що з цим не впораюсь. Я не знаю, де і як ми будемо жити. Та й на квіточках цих ніфіга не заробиш! — кивнув на букети. — Але віриш, Маринко, я без неї і дня не уявляю!

— От ти, помідоре, хоч і зелений, але думаєш як зовсім дорослий дядько, — схвально поглянула на хлопця Маринка. — Усі би так замислювались перед тим, як дітей робити, давно би вирішили демографічну проблему, — усміхнулась дівчина. — А страх — це цілком нормальне явище. Єдине, що можу сказати тобі точно: без допомоги батьків ти дитину не потягнеш.

— А якщо вона її вб’є? — підняв перелякані очі Тимоха. — Як я тоді жити маю? — він аж занімів від усього жаху такої ситуації.

— Може, я з нею спробую поговорити, — запропонувала Марина. — Хоч будемо знати, що має на думці.

— Та ти що! Там такий цербер на дверях, що навіть до хати не пустить, — заперечливо похитав головою Тимофій.

— Я ж психолог, хоча і не до кінця вивчилась, — усміхнулась дівчина. — Може, я туди доставку квітів організую, а на місці розберусь, — пожвавішала від несподіваної думки.

— Відстій тема! Та й бабок у мене зараз на квіти… — розвів руками Тимоха.

— Треба пробувати, помідоре! Вона теж страждає, повір мені. Та й іноді сторонній людині більше можеш розповісти, ніж рідній. Людська психологія така, — знизала плечима. — А за гроші не хвилюйся! Віддаси, коли зможеш. Тільки поторгуй тут замість мене, — кивнула на холодильники з квітами.

Залишившись сам, Тимоха задумався. Після розмови з Мариною невпевненість помалу випаровувалася. Всередині все тремтіло. Хлопець прислухався до свого тіла. Відчуття були такі, ніби ось-ось він має зістрибнути з якогось хмарочоса! Політ, що захоплює дух, і невідомий фінал внизу! Безперечно, позбутися дитини найлегше. Та й наслідків після того майже не буде. Все повернеться на свої місця. Він, школа, мама і вихідні з Вовчиком… Квітковий кіоск, доставка букетів і Марина, з якою так легко спілкуватись. Тільки не буде в тому житті його Лисички. Руденької, такої тендітної і сонячної, зі смішним ластовинням і кирпатим носиком. Він не зможе після цього дивитись їй у зеленаві очі, обіймати, притискати до себе. Отой невеличкий поки що ембріон завжди стоятиме поміж ними.

Тимко спробував уявити себе з дитиною. Взяв дволітрову пляшку з водою, поколихав її на руках, агукаючи до неї, наче до немовляти, поглянув на себе збоку у дзеркало на стіні, всміхнувся. Видовище було дивним.

А може, зібрати якісь речі та майнути до батька? Інше місто, нові люди. Десь там знайде для себе місце. Ні! Це щось схоже на те, як у свій час вчинив із ними тато. Тимко згадав фотку, де він на руках у батька, відчув легкий щем у душі. Блін! І де була його голова? Подумав би він трохи раніше про захищений секс, і зараз би не було цих проблем, які лавиною звалились на нього! Чому з Юлькою все не так, як з іншими? Того разу навіть думки про захист чомусь не виникло. Просто вона — як продовження його самого, як частинка від плоті і крові. Як захищатися бездушною гумою від своєї частинки?

А ще кажуть, що після пологів жінки гладшають. Тимофій уявив собі товсту Юльку з дитиною на руках, чомусь у брудному халаті, з недбало заколотим, тьмяним волоссям. Якась дурниця! Скільки свою маму пам’ятає, завжди вона наче дівчинка і зовсім не страждає на зайву вагу, та й виглядає класно на свої… Скільки їй? Тридцять три?

Маринки не було вже кілька годин. Тимоха встиг обслужити кількох покупців, зайти у соцмережі, пересвідчитись, що Юля активності за останній час там не проявляла. Кілька разів дзвонила мама, але Тимоха трубку не підіймав, не знаючи, що їй має говорити. Марина повернулась ще через годину, коли емоційна напруженість хлопця досягнула критичного рівня і він, як переляканий звір, метався у вузькому просторі квіткарні.

— Нарешті! — видихнув Тимоха, щойно дівчина переступила поріг. — Ну як там? — з надією поглянув на неї.

— Це просто космічне везіння. Тещі твоєї потенційної вдома не було, вона притарабанилася аж у кінці візиту, — усміхнулась Маринка. — Коротше кажучи, поговорили. Мамочка з батечком при виході на мене з підозрою дивились. Я щось наплела про психолога з жіночої консультації, але вони, певно, не дуже повірили. Добре, хоч зі сходів не спустили.

— А як Юлька? — поцікавився Тимофій.

— Жива і здорова. Хоча післязавтра збирається на процедуру, — опустила кутики губ Марина.

— Таки вирішила? — відвів убік погляд Тимофій.

— Тимохо! Я зробила все, що могла, — винувато, ніби виправдовуючись, промовила Марина. — Не бери в голову, чуваче! Все, що не робиться, — на краще, — спробувала заспокоїти.

— Сто балів, — погодився Тимоха, стримуючи сльози. — Бувай. Дякую тобі, — крадькома витер очі. — Я, певно, додому піду. Все одно доведеться колись з мамою зустрічатись, — помахав рукою і, не обертаючись, вийшов на вулицю.

Мами вдома ще не було. Хлопець полегшено зітхнув, згадав, що за цілий день крім соку не мав нічого в роті, пішов на кухню, поставив грітись у мікрохвильовку тарілку з якоюсь кашею. Несподівано розвернувся, попрямував до маминої кімнати, дістав із шафи альбоми з фотографіями. Сидів, перегортаючи сторінки, роздивлявся знімки.