Читати книгу - "Черево Парижа"

157
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 97
Перейти на сторінку:
вони замикали двері кожен у себе, по-дружньому промовивши:

— На добраніч, мадмуазель Лізо.

— На добраніч, пане Кеню.

Кеню лягав спати, прислухаючись, як Ліза порається у своїй кімнаті. Перегородка була така тоненька, що він міг стежити за кожним рухом сусідки. Він думав собі: «Ось вона засуває завіску на вікні. А чого це їй треба так довго стояти біля комода?.. Ну, тепер сіла на стілець і скидає черевики. Погасила свічку.— На добраніч! Буду і я спати». Почувши, як під нею рипить ліжко, він шепотів, усміхаючись: «От чорт, ну й важкенька мадмуазель Ліза!» Ця думка тішила його, і він нарешті засинав, думаючи про шинку та свіжопросолену свинину, яку мав завтра приготувати.

Так тривало цілий рік, і ні разу Ліза не почервоніла, ні разу Кеню не зніяковів. Вранці, коли дівчина заходила до кухні під час роботи, їхні руки зустрічались

у рубленому м’ясі. Іноді вона своїми гарними повненькими пальчиками допомагала Кеню тримати кишки, поки він напихав туди м’яса та сала. Часом вони обоє пробували на язик сиру начинку, щоб узнати, чи досить у ній солі та перцю. Ліза завжди вміла дати якусь добру пораду, бо знала, як та чи інша страва готується на півдні Франції, а Кеню з успіхом користався з її рецептів. Часто він відчував, що дівчина стоїть за його спиною, заглядаючи через плече в миски, підходить до нього так близько, що її повні груди впираються йому в спину. Вона подавала йому то ложку, то блюдо. Обоє червоніли від вогню. В такі хвилини Кеню ні за що в світі не перестав би перевертати жирні куски, що розбухали на вогні, а Ліза з надзвичайною серйозністю міркувала вголос, чи дійшла печеня. Після полудня, коли крамничка пустішала, вони цілими годинами спокійно розмовляли. Вона залишалася за прилавком, сиділа, трохи спираючись на спинку стільця, і з механічною правильністю перебирала в’язальні спиці. Він сідав на колоду, де рубали м’ясо, звішував ноги і бив п’ятами об дерево. Хлопець і дівчина дуже добре розуміли одне одного і говорили про все, а найбільше про кухню, потім про дядька Граделя та про жителів свого кварталу. Наче малій дитині, Ліза розповідала Кеню різні казки,— вона знала їх чимало,— і чудесні легенди, де говорилося про ягняток та янголяток. Коли вона говорила, її голос звучав ніжно, як флейта, а обличчя зберігало серйозний вираз. Коли заходив покупець, Ліза, щоб не рухатися з місця, просила Кеню передати їй банку з топленим салом або консервованими равликами. Об одинадцятій годині вони знову, як і напередодні, повільно піднімалися сходами до своїх спалень. Потім, зачиняючи двері, говорили спокійним голосом:

— На добраніч, мадмуазель Лізо.

— На добраніч, пане Кеню.

Якось вранці апоплексичний удар, мов блискавка, вбив дядька Граделя, коли він готував галантир. Старий упав обличчям на стіл, де рубали м’ясо. Ліза не втратила спокою. Вона сказала, що не слід залишати покійника в кухні, і наказала віднести його до маленької кімнатки, де він звичайно спав. Потім звеліла слугам говорити, що господар помер у ліжку, а то покупці гидуватимуть їхньою ковбасою і більше не зайдуть до них.

Кеню допомагав переносити покійника: він немов очманів і сам дивувався з своей байдужості. Потім Кеню й Ліза поплакали вдвох. Кеню і Флоран були єдиними спадкоємцями дядька. Кумоньки з усього кварталу запевняли, що Градель залишив значну спадщину. А насправді у покійника не знайшлося й копійки готівкою. Ліза хвилювалась. Кеню бачив, що вона замислюється й оглядається навколо себе, немов щось загубила. Нарешті вона вирішила зробити в домі велику чистку, бо, мовляв, ходять різні плітки про смерть Граделя і треба всім показати, як у них чисто. Одного разу по обіді, просидівши години зо дві в погребі, де вона сама вимивала кадуби на солонину, Ліза вийшла звідти, тримаючи щось у фартусі. Кеню рубав свинячу печінку. Байдуже розмовляючи з ним, вона зачекала, поки він скінчить. Але очі її якось незвичайно світились, і вона посміхнулася йому своєю чарівною усмішкою, кажучи, що їй треба з ним поговорити. Дівчина насилу підіймалася по сходах; їй, мабуть, заважала ноша, що лежала у фартусі, який мало не подерся від її ваги. Дійшовши до третього поверху, Ліза задихалася й мусила зупинитись на хвилинку, спершись на поручні. Здивований Кеню, не промовивши й слова, йшов за нею аж до дверей її кімнати. Тут вона вперше запросила його зайти до неї. Тоді щільно зачинила двері і, випустивши кінці фартуха із своїх задерев'янілих пальців, помалесеньку висипала на ліжко цілий дощ срібних і золотих монет. Вона знайшла скарб дядька Граделя на дні кадуба з солониною. Ця купа грошей утворила велику западину на м’якій і ніжній дівочій постелі.

Ліза й Кеню раділи стримано. Вони сіли на край постелі,— Ліза в головах, а Кеню в ногах,— по обидва боки купи монет, і взялися лічити гроші на ковдрі, щоб вони не дзвеніли. Там було сорок тисяч франків золотом, три тисячі сріблом і сорок дві тисячі банкнотами, що лежали в бляшанці. Юнак і дівчина добрих дві години рахували цей капітал. Руки Кеню трошки трусились. Більша частка роботи припала Лізі. Вони розставляли стовпчики червінців на подушці, залишаючи срібло на перині. Підрахувавши, нарешті, величезну для них суму — вісімдесят п’ять тисяч франків, хлопець з дівчиною почали розмовляти. Звичайно, вони говорили про своє майбутнє, про своє весілля, дарма що ніколи й слова не сказали одне одному про кохання. Ці гроші немов розв’язали їм язики. Вони посідали зручніше на ліжку під легенькою білою завісою і попритулялись спинами до стінки, витягши ноги. Оскільки під час палкої розмови вони перебирали срібло, то руки їхні зустрілися серед монет по сто су і залишились одна в одній. Так вони досиділи до присмерку. І тоді вперше Ліза почервоніла, побачивши поруч себе юнака. Постіль була зім’ята, простирадла збилися; на подушці, що лежала між ними, від золота утворились ямки, наче від розпалених пристрастю двох голів.

Ліза й Кеню встали, зніяковівши, наче закохані, що вперше согрішили. Зім’ята постіль з грішми на ній свідчила, що вони впивалися забороненою насолодою при зачинених дверях.

Для них це було гріхопадінням. Поправляючи з винуватим виглядом вбрання, Ліза пішла до комода взяти свої десять тисяч. Кеню хотів, щоб вона поклала їх разом з дядьковими вісімдесятьма п’ятьма тисячами, і зі сміхом змішав гроші докупи, кажучи, що й гроші також повинні з’єднатися. Було вирішено, що «скарб» переховуватиметься в Лізи. Коли вона замкнула його в комоді й поправила постіль,

1 ... 15 16 17 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Черево Парижа», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Черево Парижа"