Читати книгу - "Черево Парижа"

юнак і дівчина спокійно спустилися вниз. Тепер вони стали чоловіком і жінкою.

Весілля відбулося через місяць. Жителі кварталу вважали цей шлюб цілком природним і дуже вдалим. До них дійшли невиразні чутки про скарб, і чесність Лізи зробилася предметом нескінченних похвал. Адже вона могла взяти гроші собі, нічого не сказавши Кеню. А оскільки вона не взяла їх собі, то, значить, послухалася свого сумління, бо ніхто ж не бачив її в погребі. Вона заслужила, щоб Кеню одружився з нею. Ну й щасливий цей Кеню, дарма що невродливий: знайшов собі жінку-красуню, яка відкопала йому скарб! Захоплення вчинком Лізи дійшло до того, що. люди пошепки казали одне одному: «Ну й дурницю зробила Ліза!» Ліза посміхалась, коли їй на це натякали. Вона з чоловіком жила як і раніше, дружно, мирно й щасливо. Вона допомагала йому в роботі: місила разом з ним фарш для ковбас, причому їхні руки зустрічалися в рубленому м’ясі, і нахилялася через його плече, заглядаючи в миски. І якщо вони й червоніли, то тільки від вогню, що палав у печі.

Проте Ліза була жінка розумна; вона незабаром зрозуміла, що безглуздо тримати в комоді дев’яносто п’ять тисяч франків без жодної користі. А Кеню охоче поклав би їх назад на дно кадуба з солониною, чекаючи, поки він придбає ще стільки ж; тоді він і дружина поїхали б у Сюрень, містечко в околицях Парижа, що подобалося їм обом. Але дружина мала інші честолюбні наміри. Вулиця Пірует була для неї недосить чиста, не відповідала її потребі у свіжому повітрі, світлі, у бездоганному здоров’ї. Крамниця, де дядько Градель по копійці склав собі багатство, була темна, наче яма; це була одна з тих підозрілих ковбасних у старих кварталах, де од вичовганої кам’яної підлоги тхне міцним духом м’яса, хоч як її мий. А молода жінка мріяла про світлий магазин у новому дусі, розкішно прибраний, мов вітальня, який би виходив своїми прозорими дзеркальними вікнами на тротуар широкої вулиці. А втім, це не було дріб’язковим бажанням грати за прилавком роль поважної господині: вона тільки добре усвідомлювала сучасні вимоги розкошів у торгівлі. Кеню спочатку злякався, коли дружина почала йому доводити, що необхідно знайти інше приміщення й витратити частину грошей на прикраси для магазина. Ліза тільки знизувала трохи плечима й посміхалася.

Одного разу присмерком, коли в ковбасній ще не засвітили лампи, молоде подружжя почуло, як біля їхніх дверей одна жителька їхнього кварталу казала іншій:

— Ну, ні, уклінно дякую, я в них, моя мила, перестала купувати; і кусочка ковбаси не візьму з їхньої крамниці: знаєш, у них же в кухні був мертвяк!

Кеню аж заплакав, почувши це. Поголос про мертвяка на кухні усе ширився між людьми. Кінчилось тим, що Кеню почав червоніти, коли бачив, як покупець обнюхує його ковбасу. Тепер він сам заговорив з дружиною про те, що слід знайти інше приміщення для магазина. Ліза без жодних балачок взялася за це і знайшла потрібний будинок у двох кроках від старої крамниці, на вулиці Рамбюто, в чудовому місці: навпроти відкривався Центральний ринок, тому кількість покупців могла потроїтися, і їхня ковбасна мала стати відомою на весь Париж. Кеню дав себе умовити й погодився на шалені витрати: мармур, дзеркальні вітрини і позолота коштували понад тридцять тисяч франків. Ліза цілі години проводила з робітниками, вникаючи в найменші дрібниці. Зате, коли вона нарешті сіла за своїм прилавком, покупці посунули до них лавою, щоб тільки подивитись. Стіни були облицьовані білим мармуром, у стелю вправлено величезне чотирикутне дзеркало, а навколо нього йшов широкий позолочений бордюр з прикрасами; в центрі висіла люстра з чотирма газовими ріжками; позаду прилавка на всьому простінку — і зліва, і на задній стінці — були дзеркала, що здавались між мармуровими дошками ясними озерами, дверима, які відкривались у безмежні зали, так само наповнені виставленим м’ясом. Особливо подобався всім витончено оздоблений прилавок, що стояв справа; він був прикрашений ромбами з рожевого мармуру у вигляді симетричних медальйонів. Підлога була викладена білими й рожевими плитками з темночервоним бордюром на грецький взірець. Увесь квартал пишався своєю ковбасною, і ніхто більше не згадував про кухню на вулиці Пірует, де був мертвяк. Цілий місяць сусідки зупинялись на тротуарі, щоб тільки глянути на Лізу крізь виставлені на вікні ковбаси та сосиски. Захоплювались і рожевобілим кольором її шкіри, і білим мармуром крамниці. Ліза була мов душею, живим світлом, здоровим і справжнім кумиром ковбасної; відтоді її називали не інакше, як «красуня Ліза».

Справа від магазина була їдальня, напрочуд чиста кімната з буфетом, столом і плетеними стільцями з світлого дуба. Плетена рогожка на паркеті і шпалери на стінах були ясножовтого кольору. Клейонка під дуб надавала їдальні холодного вигляду, який оживлявся тільки блиском мідної лампи під великим абажуром з прозорого фарфору, яка звисала над столом зі стелі. З їдальні двері вели просто до великої квадратної кухні. З кухні був вихід на маленьке бруковане подвір’ячко, що правило за склад і було захаращене мисками, падубами й різним запасним начинням; ліворуч від водойми, на краю стічної труби, куди зливали жирні помиї, засихали зів’ялі квіти, зняті з вітрини.

Справи ковбасної йшли чудово. Кеню, який був злякався великих витрат, тепер просто благоговів перед дружиною, вважаючи її дуже розумною. Через п’ять років у них було майже вісімдесят тисяч франків, покладених під добрі проценти. Ліза пояснювала, що вони не женуться за великими грішми, не поспівають забагатіти. Інакше вона влаштувала б так, що чоловік її виручав би «тисячі і сотні тисяч», зайнявшись оптовою торгівлею свинями. Та вони ще молоді, встигнуть набити кишені; крім того, брудна робота їм не до смаку, вони не хочуть працювати надміру і тим укорочувати собі віку.

— Скажу вам,— додавала Ліза в хвилини відвертості,— що тут, у Парижі, є в мене двоюрідний брат. Ми з ним не бачимось, наші сім’ї посварилися. Він змінив прізвище і почав називатися Саккар, щоб забулися деякі його вчинки... Так оцей двоюрідний брат наживає мільйони. Та що з того? Йому й жити нема коли. Він просто вбиває себе: усе в роз’їздах, завжди зайнятий диявольськими спекуляціями. Ну, скажіть, чи може така людина спокійно пообідати ввечері? Ми—люди прості, знаємо принаймні, що їмо. В нас немає такої мороки. Гроші можна любити, бо вони дають засоби до життя, і цілком природно, що людина цінує свій добробут. Але багатіти тільки для того, щоб багатіти, мучити себе, не маючи ніякого задоволення,— цього я, слово честі,