Читати книгу - "Перлини української класики"

сiда за стiл, бо Пазька внесла обiдати i повну носатку дулiвки. – Сiдай, – каже, – зо мною; а коли не хоч обiдати, так тягни дулiвку та об дiлах менi не докучай.

От сотник мовчки обiдає, а писар сидiв-сидiв, мовчав-мовчав, далi за ложку, та у ту ж миску… та й почав, як вiн каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою, мiлкою рибкою, та пшоняну кашу до олiї, далi захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печенi карасi, та бiльш i нiчого. Хоч наш Ригорович i обiдав дома не менш того, що тепер їв i в пана сотника, так йому се нiчого: вiн у дяка у школi вчився, так за голос, що було як на обiдах пiднiме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк було по обiдам i водить; то з ним привчився i наш Ригорович, i йому не страшно було хоч шiсть обiдiв обiдати; так тим-то iз Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свiжою рибою, так i прийнявсь молотити, неначе ще нiчого зранку i не їв.

Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далi схопив носатку та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулiвку i вицідив. Далi, уставши з-за столу, подякував богу i хазяїну, сiв на лавцi, викашлявсь, уси розгладив i каже:

– Добрия ради трапези i преотмiнния дулiвки предаю вишному забвенiю прискорбiє моє. Да не пом’янеться к тому треклятая хворостина, преломленiєм своїм похитившая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята i да згорить в пещi халдейськой, а ще лучче, як в гиєннi огненнiй. Давай же дiло говорити i дiло творити. Да будеть вам, пане добродiю, вiдомо, що нам невозможно у поход виступати! О! – i почав карлючки гнути.

– Йо! – аж скрикнув пан Уласович з радощiв i пiдбiг до нього, щоб випитувати, і каже: – Як же се можна? А лепорт?.

– Але! ви таки усе своє! – каже Ригорович. – Вам хоч кiл на головi теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписували, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам нiколи!

– А чому ж нам нiколи? Здiлай любов, розжуй менi i сеє слово: чому нам нiколи?

– Гм, гм! – викашлявшись i подумавши, сказав Ригорович, – яковая нам соприкосновенность до Чернiгова i до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?

– Як се то? – злякавшись, питав пан Микита. – Вiд чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, вiд чого вiн погиба i чи не можемо його як-небудь оборонити або пiдперти?

– Погибаєть! – здихнувши, каже Пiстряк.

– Всiм зрящим i дивующимся, нiхто же о помощi не радить. Зрiте, пане сотнику Уласовичу, i ужасайтеся! Три седмицi i пол дождь не спаде, i земля не одождися, i небо заключися; вся перетворишася в прах i пепел, вся прозябенiя iзсохоша, i єдиная пиль носиться у нашiй вселеннiй i – о, горе мнi, грiшнику! – пиль сiя водворяється в непорочнiм доселi носi моєм i дiйствуєть чиханiєм, подобно аки би от нюхновенiя нестерпимия i треокаянния – тьфу! кабаки, от нея же чист бих i непорочен от утроби матере моєя до здi. О горе!

– Так вiд чого тут миру погибати, – казав пан Забрьоха, – коли ти, пане писарю, чхаєш?.

– Але! чхаєш! – покрутивши головою, казав Ригорович. – Чхнеть i не тiльки я, та хоч би сам полковий писар, та що й казати: чхне i наш найяснiший i найвельможнiший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгнiздиться у носi його ясновельможностi, а її, окаянної, подобiє суть сицевая пиль, вiтром возметаємая. I аще не сотворим внезапного одожденiя, усе iзсохнеть i погибнеть! зелiє i злак iзв’яднеть, i не будеть хлiбенного проiзростанiя; тогдi i ми не точию воздихаєм, но i умрем от глада i жажди внезапною смертiю. Розумно вам реку: подобаєть одождити бiдствующую землю нашу!

– Отже, я тiльки через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, менi говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небеснi знати i можемо зробити, щоб дощi йшли?

– Можемо! – закричав на усю хату наш Пiстряк, а далi як стукне кулаком по столу i ще дужче крикнув: – І паки реку, можемо.

– А кажи, кажи, пане писарю, як? Я i конотопський сотник, а щось i досi сього не знаю, – питав пан Забрьоха.

– Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти вам одного. Є на свiтi нечестивиї баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованiю, канальського, iже вдашася Веєльзевулу i його бiсовському мудрованiю, i iмуть упражденiє у вiдьомствi, iже ночним уременем, нам возлежащим i сплящим, сiї нечестивиї iсходють iз домов своїх i, воздiвше на ся бiлую сорочку, розпускають власи свої, яко вельблюжiї, i, пришедше до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто рещи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i їх, i кротких овечат, i бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? воздояють дряпливих кiшок, вре-доносних мишей, розтлiнних жаб… i усякоє диханіє ползущее i скачущее, iмущеє млековмiстимия устроє-нiя, доять їм токмо нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сiї млека, диявольським обаянiєм претворяють оноє у чари i абиє проїзводять усе по своєму намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще i щеня; поселяють вражду i роздор промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовноє преклоненiє у юношi к дiвi от ония к оному, i прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснiї i воспрещають дождевi орошати землю, да погибнеть род чоловiчеський. Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь? Нуте-бо, не позiхайте та кажiть: чи урозумiли глаголанiє моє?

– Аякще? Хоч i по… зi… хаю, а вже урозумiв. Ти отсе менi розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?

– Так, так. Но через кого сiє бисть?

– Чи через… жаб, чи… через кого… я щось не розслухав.

– Та яких там жаб? Через вiдьом, через вiдьом, реку вам.

– Та цур їм, не споминай їх менi, пане писарю! Хоч до вечора i далеко, а як налякаєш мене, то усю нiч буду жахатись i не спатиму: усе вiдьом буду боятися.

– Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлiєть iскореняти до третього роду.

– Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобi пiд ноги, зiб’є тебе та й щезне. Хiба ж не бува сього? Чи мало старi люди такого розказують, так що, наслухавшись, цiлу нiч дрижаки спати не дадуть.

– Не точию старiї люди, но і аз може вам повiдати про таковоє глумленiє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м’я i поведоша на вечорницi, iдiже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без мiри, єлико можаху; i єще менi у твердостi сущу, iдох у своє мiстопребиванiє, i, не доходящу ми хижини старої Цимбалихи, внезапу пiд нозi мої вержеся нiчтось; глава моя закружися, i аз шатахся i мотахся сiмо i овамо i, не могущу ми удержатися, падох аки клада i успох, i спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсiя утро. Сиє ж бисть не iноє, яко навожденiє преокаянної вiдьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да iзлиють дождь iз своїх сокровенностей i да оросять землю.

– Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощi i щоб нам не наробили опiсля якої капостi?

– Не устрашимся i не убоїмся! – сказав пан Пiстряк. – Блаженния i вiчния слави достойния пам’ятi, прiснопоминаємий родитель ваш i отець, Улас Панасович, велелiпний пан сотник прехраброї Конотопської сотнi, єго же мудрому управленiю уся вселенная дивувася – i да почиєть над ним земля пером, – той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, вiдьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлiєть i вам, добродiю, по примiру оному невпустительно сотворенiє учинити.

– А що ж покiйний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, i я теж зумiю зробити?

– Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше i у рiчцi топляше. Аще кая суть вiдьма, та не погрязнеть на дно рiчноє, аще i камень жерновний на виї єя причеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у водi. Повелiть, пане сотнику, чи топить їх?

– Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? – рiшив Уласович.

– Благо єсть, – каже писар, – утру