Читати книгу - "Перлини української класики"

сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусi буваєть, i усе будеть благолiпно; а у Чернiгов вже не пiдемо?

– Та нi, пане писарю, не пiдемо. Тiльки… як би вiдкрутитись вiд них?

– Та вiдкрутимося, пане сотнику; i сего ради абиє немедлiнно пошлемо гiнця пiшки, кривого Iлька Хверлущенка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход iти, занеже ми обаче погружаємо вiдьом у бездну нашого ставка, iже щаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокровенностях своїх.

– Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Iдiть же та пишiть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, крiпко спати захотiв. Мав було розказати i про свою бiду, так не здужаю, так i куняю… – Так казав пан сотник, крiпко позiхаючи.

Ось Прокiп Ригорович пiшов порядок давати, як завтра вiдьом топити, а Микита Уласович лiг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь.

На руку ковiнька нашому пану Пiстряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було i чого йому давно хотiлось. Пошив у дурнi, пiдвiв, щоб не слухав предписанiя начальства, не йшов у Чернiгiв, може, вiд татар або вiд ляхiв вiдбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба i начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замiсть дiла, прийнявсь вiдьом топити, подума, що вiн то був нерозумний, а то вже й зовсiм одурiв… «Певно, його змiнять, а сотником настановлять… вже ж нiкого бiльш, як мене». Так дума собi Ригорович; та кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, дума: «I ураговим бабам i молодицям, хто менi якусь капость робив, або… теє-то… не сотвориша послушанiя… знаю такiвських… усiм вiддячу, позаполiскую їх добре! Спасибi, що мiй дурень гне шию i лiзе у бiду, як вiл у ярмо. Тепер, Прокопе, тiльки паняй!» Далi здихнув, та сам собi аж голосно сказав: «Зiло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезноє дiло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш прiснопоминаємий пан Забрьоха! Не оскудiє i десниця, i шуйця, i восполняється кишеня i скриня. Не вменши, боже, такiвських!»

IV

Смутно i невесело було раз уранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi. Хоч до сход сонця, поки ще й мiсяць не гаразд сховавсь, i пiднявсь було по усiм вулицям гомiн, бiгання, крик, галас; та й стихло, i увесь народ щез, так що нi по хатам, нi по вулицям нема нiкогiсiнько, мов у шинку на великдень перед вутренею. Тiльки й чути, що корови скiльки є духу ревуть, затим хазяйки не йдуть їх доїти i не думають виганяти їх до череди; телята по хлiвцям, чуючи, що їх матки ревуть, мекають i подають голос, нiби просячись, щоб i їх швидше випускали; овечки мекекають; кози собi теж за ними, та тупотять, та бiгають по загородi, шукають, куди б то вискочити i за собою овечат повести; конi ржуть на усе село, аж луна по зорi йде; по хлiвцям гуси гегекають, качки кахкають, квочки кудкудакають – бо усякеє диханiє без чоловiчої помощi стражда; а чуючи такий гвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити; малi дитинята, такi, що ще не здужають ходити, лазять круг своєї запертої хати та, учепившись рученятами за приспу, силкуючись, пiднiметься на ноженята та знайде на приспi скiпочку, та, узявши у рот, i смокче замiсть кiстки, та як стане у руках її поворочувати, не вдержиться та… плюсь вп’ять на долiвку, та й заплаче; а тут цуценя, ходячи близько, знаєш, i собi голодне, пiдiйде та й облизує слiзоньки i край носа, i в ротi язиком вилиже, то тут дитина, не вмiючи оборонитися вiд цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибiжить його оборонити i обiтерти… Так що ж бо! Хати по усьому мiстечковi позапированi; вози, плуги, борони, рала, де були звечора поналагоджуванi, так собi i стоять; воли, поївши свою соломку i бачачи, що нiхто їх не напува i не запряга, позринали i пiшли собi по вулицям i де не взрять калачики або ромен i усякий бур’янець, то там i пасуться…

Бiля дякової школи – хоч би тобi один школяр! I пан Симеон, дожидаючи їх, ходить бiля школи, лагодячись на похорони i споминаючи про кутiю з медом, та пильненько призирається на двiр старого Кирика, що вчора вже i маслосвятiє над ним правили, так чи не куриться в нього з труби, що, може, вже i обiд варють, коли вже вiн вмер; так ба! i труба не куриться, i у дворi нiхто не шастається.

«Екхе, екхе! негли возстанеть од одра болiзнi?» – дума пан Симеон i розсужда, ходячи по надвiр’ю, якi то люди тепер тугi на здоров’я та довговiчнi стали; спом’яне про холеру, як-то їм тогдi було мудро жити, та здихне важко, увiйде у хату та й стане рiзки в’язати на школярiв, щоб над ким-небудь серце своє зiгнати…

По вгородам бур’янець i величенький, та нiхто ж то його i не дума полоти, хоч сапки i лежать бiля нього; а промеж грядок з розсадою та буряками та прочою овощою добре справляються, хрюкаючи, свинi з поросятами, i байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе повиїдають i носом копають такi новi грядки, що лиха матерi опiсля них хазяйка i у два дня у лад не доведе; а тепер нiкому їх i вигнати, бо нема нiкого… Та й що то: i у самих шинках пустiсiнько; шинкар дрiма i собi, на лавi, бо нiкогiсiнько, не то щоб горiлку пити, та й жiнки з невiстками нема, так тим-то нiхто йому не боронить i дрiмати; посудина в нього, як ще звечора попересполiскував та порозставляв, так вона i стоїть, i нiхто не навернеться у шинок i ногою…

Та чого ж це так у славному сотенному мiстечковi, у Конотопi, чого так стало тихо i смутно, що не чути нiякого нi вiд кого гласу? I нi на однiй вулицi не зострiнеш нi одного чоловiка, неначе – нехай бог милує! – усi люди у усiм мiстечковi повмирали, або – i то не лучче смертi – кримськi татари похапали? Де се вони подiвались, що повiдбiгали i хазяйства свого, i дiточок манесеньких? Та нехай би вже жiнки: їм хоч цiлий день, зiбравшись у кучу, теревенi правити, а що мужики їх та дiти без обiда, так то їм i дарма; а то ж i нi одного чоловiка у селi нема, та що то: i такої дитини, що вже бiга, i такої не зострiнеш!.

Де ж то вони є? Еге! Аж ген-ген усi зiбралися круг ставка та й дивляться… А на вiщо дивляться, так гай, гай! Такого привиденiя навряд чи є хто у нашому селi самий старий, щоб тямив, яке теперечка буде в Конотопi… Та що ж там таке?

Песеред ставу убито чотири палi товстеньких, а угорi позв’язано вiрьовками та вп’ять якось-то хитро та мудро переплутувано; та у кожнiй палi угорi дiрка продовбана i туди вiрьовка просунута… А по ставку їздять люди у човнах, а вони не рибалки, бо в них на човнах не сiтi i не в’ятерi, а теж вiрьовки… А що на березi, так там-то отто увесь народ iз славного сотенного мiстечка Конотопа iще зiбравсь, як i сонце не сходило, і мiсяць негаразд зайшов… От там-то i матерi, що покидали i хати, i маненьких дiточок, i поросяток, i птицю, i коровок, i по печам не топили. От там-то i чоловiки, що покидали дома недужих жiнок i скотину i позабували, що треба у поле їхати… Усi, усi позбиралися дивитися, яка тут буде проява…

Та чимало ж їх тут i було! I по всьому берегу, і кругом по горбикам, от як зерна у мiшок набрати, так їх там тiсно було. А хлопцi та пiдпарубочi, котрим iз-за людей нiчого не видко, так аж на верби позлазили i вкрили їх, мов тi галки…

А крик, а гомiн вiд того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повiдь греблю прорве: усi, усi разом говорять, i нiхто нiкого не слуха, а вже нiхто, як нашi жiночки-цокотухи! От там-то i шинкарка з невiстками своїми, що без них тiльки шинкаревi i виспатись; говорять, щебечуть, розказують: хто вчора був у них у шинку, на скiльки випив за грошi, на скiльки хто набор узяв, хто що заставив, хто з ким i як полаявся, кого прийшла жiнка та заняла з шинку, хто жiнку у потилицю погнав i очiпок з неї збив, що волосом на всю вулицю засвiтила; як дiвчата, обманюючи, замiсть буцiмто батьковi, для себе купують горiлку та по вгородам нищечком з парубками п’ють, та, понапивавшися, перекидалися та боролися та… «Годi-бо! Не усе розказуй!» – загомонiла шинкарка на невiстку, так та й замовкла; а щось, мабуть, добре