Читати книгу - "Жовтий князь"

відкриті з обох країв і крутяться – довго переворушують пісок під протягами. Якось його відбілюють, то мені невідомо. Звідти брав маляс, як мали корову. І робив на заводі трохи: в ливарному цехові гуртом ставили піч.

– А вам хто піч робив?

– Піч – мені?

Хлопець мовчки показав на піч у хаті.

– Я сам! – запевняє пічник.

– Ні, ви дурите…

– Таки правда: я сам! А чого питаєш?

– Погана піч; якби ви ставили, була б гарна, як наша.

Регочеться пічник. Аж сльози витирає.

– Е, хлопче, – каже він, зрештою вдержавшись, – про це і приказку складено. Ходім, щось покажу!

Скоро старий і малий сиділи в сарайчику, розбираючи взірець печі з її секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострі і плесковаті, – серед цегли, кахлів, юшок, заслонок, колосників, всякого залізного і дощаного майна, потрібного майстрові.

Спитав про люту загадку кожної печі: «Чому вночі сажа горить?» – і, почувши причину, переминув цікавістю до садиби. Там – обтрушена шовковиця з гілками, простягнутими через двір; всі кажуть, під нею пічник читає в неділю.

Обсипаються огняними листками в присмерку вишні: їх чотири; і одна груша, мов свічка рівна; дві сливи сухуваті, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при паркані. Скрізь позаростало; ніколи господарям після праці, в зморі і турботі нужденній поратися з ростиною. На стежці просіяно жорству і пісок.

Поляна біля вишень; нічого нема, а колись був квітник: рівні насипи, вкриті зелом, виказують, що красувався в зірчастому обрисі. Принесено купу поколотої цегли – мабуть, господар збирався рисунок відновити.

Затишок. Найдалі від вулиці, закритий кущами бузків і ясминами.

Пригадує хлопець: недалеко пустош, біля якої вчора сидів з Миколою, дожидаючи тата. Ні передчуття жодного, ні здогаду в хлопця; нічого на думці, пов’язаного з майбутньою прикметою місця. Тільки чуття і погляд з більшою певністю спиняються тут, мов трохи звикшись – до іншої справжньості, якої ще зовсім не знати.

Прийшли жінки в двір: пічничиха, а з нею Федора і Катря.

– Мати звеліла бігти додому! – сказала Федора.

Коли хлопець відходив, йому в уяві проблискували видива: як десь тут сховають коштовність. Але відразу треба відсторонитися від того, бо мати заборонила страшно.

Притьма, мов при допиті, стрічається чоловік, дзьобаний і їдкий з лиця, як сірка, серед якої очі горять темною охрою! – палить ними хлопця і находить на нього, чогось прив’язнувши до його двору. Хлопець відскочив набік і, вбігши через хвіртку, оглянувся: причепа поволі рушає далі.

Батько почув про покльованого і здогадався:

– Приспосібник, як хорт; крикнуть: «Кусі»! – він кинеться до горла.

Став пильно глядіти Мирон Данилович на сторони; знав, що двір – під горючими очима жовтовида, який, здається, вночі бачить, як удень.

Микола і Оленка зголодніли вкрай; на городі мати накопала капустяних корінців – тим і втишила. Андрій розділив цукор: пити кип’яч.

Біля садиби, почавши тоді, сірчанить Шікрятов при сході і заході сонця; прислухається і розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихідно, як вивірки в дуплі, коли пес обліг дерево, а перебігти вгорі – нема гілок.

Одного вечора звіяло його лихо; тоді Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть одні бурячки, зариті на попелищі – харч несмачний, хоч можна перебути місяць, коло самої смерті.

Всі так виснажилися і ослабіли, що почали тремтіти; гіркота під грудьми в кожного.

Відро тягнуло руки, а Мар’яна, звикнувши до ваготи його при колодязях і криницях, муравлиним терпцем перемагала кволість і втому, як і острах серед темряви.

Напомацки працювала біля двох купок: висипаної землі, куди відхиляла відро, підтягнувши з ями, і – нарізаного на пустоші верхоґрунту з травою, до якого чоловік приставив цебро з цементом і прислонив драбинку.

Спершу тільки від краю відгортала землю, що, копаючи, викидав чоловік; потім з глибини тягла в відрі; робота – без брязкоту.

Пічник і його жінка часом пережидали, поки минуть кроки на вулиці або відстукотить підвода, і знов трудилися коло схованки, мов дрібної шахти.

То посиплеться сівкий, як мачок, осінній дощ, то вщухне.

Бережан, копаючи на дні при сліпчакові, поставленому в коробку з проріззю збоку, завбільшки – ніби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспі йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.

Шахта ставала глибша, ніж дістають залізні щупи бригадників. Пора сховок мурувати: в квадратній ямці, на середині дна.

– Подай драбину! – пошепки в темряві озвався пічник.

Мар’яна спустила драбину, і він, вибираючися по ній, приймав цеглу і зносив на дно; потім – цемент і причандалля, зрештою – скриньки і дошки.

Вимурував чотирикутник і всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч була синя. В ній – чаша, обгорнута, як попереду, білою шовковою хусткою, а також аркушами воскового паперу. І скріпи між дошками завосковано скрізь. Зверху густо вкрито олійною фарбою.

Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на виступцях і нагорнув землі. Вибравсь нагору і витяг драбину; посидів трохи, спочиваючи.

Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали, – ворушились, мов нічні птиці.

Знов сіє дощик: дрібніший, ніж пил.

– Якраз і треба було полити, – сказав Максим, – зелень візьметься.

– Візьметься: хоч пізно! – промовила жінка.

Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу; рівно вклали скибки з травою – на скопаній місцині. Незвичним очам трудно примітити, що поверхня зрушена.

Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки – сіни, як фарба на захованій скриньці. Здається: от, крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша, обвід сонця. Але ні, – хмари зап’яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем, відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля – очі людські від чаші. І серце теж криється: в свій смуток.

Останню працю дома відбуто. Тепер зав’язуй клунки, пускайся рідного порога, бо нема праці… як нема? – печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.

– Знайдем роботу в місті! – сказав Максим. Жінка оглянулась. – Роботу знайдем, – пояснив він. – Сказали: тут нема.

Мовчки впроваджувала Мар’яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.

– Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, навпроти так і валить – аж ми носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: «Максиме, ти?» – питає він і дивиться несвоїм поглядом.

«Мабуть, вам прикрість або голова болить», – кажу йому. А він:

«Не болить, уже завертається».

«Чого ж?»

Він оглянувся на розорені сараї, де худоба подохла.

«Чого? Дзижчать газетки, що ми заморочені від успіхів».

Як приглушений,