Читати книгу - "Жовтий князь"

стоїть; протягає гірко:

«Та-а-ак…»

Жаль стало його, я і раджу:

«Відхиліться думками від клопоту!»

«Куди? – питає він. – Скрізь однаково, і акти складені, що я винен; з посади відхилять, от що. Спішіть і ви звідси, бо роботи ремісникам не буде. Звільнять, аби зоставити без копійки».

Вартимець пішов; заточувався, як сонний. Думаю: бідний чоловік з посадою і партквитком! Бісові приписаний, а той першого ж його калічить. Нам би тут берегти, що люди довірили, – ні, тягнися під городські паркани. Заб’ю вікна дошками: комісія вгледить пустку і без мацання одшиється. Хіба влізуть злодії. Та чого, по щербаті горшки? Я їх сховаю в підпіччя і цеглою закладу: там низько, ніби глухий підмурок ліг. А робота в місті знайдеться. Ти – як?

– Про мене! – сказала жінка; себто, їй однаково.

Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пічник.

Дощик перестав; розлилася біляста світлота крізь хмари.

– Виходжу я з колгоспного – знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить перейти на цегельний завод – тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають сімейні кутки в бараках. І сам би пішов, так прив’язь.

Дякую йому і дивлюся – подобрішав чоловік; він мою думку вгадує:

«Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись».

«Ні! Порадію…»

Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:

«Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім – підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?»

«Злі духи; без личин, як їх малюють».

«Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?»

«Без казанів і кухні».

«Гляди, що так! – сказав він. – А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу многість; і рудників треба – з безперервною, на чотири зміни, і десятників, кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? – і мулярів для печей, і цегельних заводів теж, – силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! – рідко буває, і ціна чортова».

«Там і без казанів, огонь завжди, – кажу йому. – Чи вже будуть грішники і демони, чи ще ні, огонь не гаситься».

«Від чого ж огонь? Ти – пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує».

«Не знаю, – признався я, – там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога – ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок, – нічого, що від сонця з’явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу».

«Похоже, що ти влучив! – згоджується Вартимець. – І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть, – мені казали. Скоріше, бо тут зав’яжуть під зашморг!»

Вартимець пішов; а я не знаю, що думати, – чудний він…

– Чого ж чудний? – обізвалася Мар’яна, – в нього серце прокинулось: при біді.

– Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.

– І я чую, – зовсім тихо сказала Мар’яна.

Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що – на серці. Видно, велика тривога в неї.

– Зостанемося тут? – питає він, згадавши про вирішений від’їзд, можливо – причину страхів.

– Будемо їхати! – заперечила Мар’яна.

Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.

9

Прибрали на столі Катранники після голодного снідання і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! – біжить по садибі, вганяє щупи в ґрунт.

Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида – важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:

– Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?

Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви, – за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Намірявся сказати, а змовчав: «Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає».

Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз – крик, на стороні, де попелище.

Бригадник гукнув під вікно:

– Виходь, опис буряків буде!..

Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець.

Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги. Небагато буряків, а гамору навкруги – мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! – і лається; руками підкидає від розбурення, сам стаючи з жовтого і сизого аж червонастий, трішки менш, ніж вириті буряки. В руці щуп, як блискавичний гостряк демона.

Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомоні, знає: ось близько до хати – смерть.

Пробули в смутку, мов живими похоронені, півдня. Оленка притулилася до матері:

– Їсти!..

– Цить, люба дитино, – терпи!

Мирон Данилович вирішив: «Навідаюся в магазин»; виходячи, глянув на доню – прозора з лиця, так схудла.

«…Бідне моє, – тужить він, – ми старі мучимось, бо грішні, а воно безвинне терпить за нас».

Згорнувши мішечок під лікоть, подався до площі, хоч знав, що те місце не дуже поживніше, ніж пустеля; тільки рідким випадком – харчі на прилавках.

Черга! – привезено чогось, годящого в миску.

Мирон Данилович спитав дідка, шкільного сторожа, що обома руками спирався на ціпок:

– Що?…

– Аж дивно, – відказує дідок, – дають борошно, не знаю, яке, може, з кісток собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! І дороге.

– Чого ж беруть?

– А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жінка тут одна несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене – раз ступити.

Мирон Данилович добувся до терезів; глянув на їдку мішанину і як нюхнув – зразило його звідти трупною