Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

вибито и по наказанию правном (судовому) Мазепиха на своїх сіножатях взаміну трави кошти давала».

Десь року 1703-го гамбурзька газета «Гісторіше Ремарке», подаючи біографію І. Мазепи, на той час гетьмана, зазначає, що він був одружений з багатою вдовою, яка померла у 1702 році, буцімто мав тільки доньку, яка «дуже скоро пішла з життя». (Треба гадати, доньку мав від Ганни.)

А ось в синодику крупицького батуринського монастиря було знайдено поминальну на «род его милости пана Іоанна Мазепы». На першому місці у ній значиться ім’я батька Стефана (Степана), а далі йдуть імена Євдокії, Варвари, Тетяни, Олени, «младенцы» Варвари, Івана.

Це, вочевидь, всі найближчі родичі Мазепи, які або померли від моровиці, або, найімовірніше, загинули на Правобережжі під час спустошливого нападу татар 1674 року, пізніше, у 1700-х роках гетьман уже не мав нащадків. Тож і не дивно, що Мазепа після смерті дружини, будучи удівцем, думав-міркував про своє особисте життя, як йому далі жити та «здобути» спадкоємця. Це було для нього дуже суттєво, адже його рід, рід Мазепи, міг на ньому обірватися. А жити й далі одинаком – бодай і будучи при верховній владі, – не маючи поруч рідної чи хоч би близької душі, яка згодом стане рідною, ні… Від такого одиноцтва, як згадував Іван Степанович, і сон ночами від нього утікав. Треба було шукати близьку людину, яка, згодом ставши рідною, обдарувала б його спадкоємцем.

А для цього потрібна була вона, єдина, без котрої чоловікові, у якому б віці він не був, і життя не життя. Без жони, без дітей… Ні, такого життя і ворогу своєму не побажаєш, адже ворог теж людина і не хоче жити вовком-одинаком.

Щоб качатися без сну ночами й зітхати, вставати та, запаливши свічку, смоктати «вірну козацьку дружину» – люльку, та думати, думати, думати: для чого жити, кому все, чого досяг, залишити? Чужі люди розтягнуть, згадати тебе нікому буде – то для чого так жити?

Ні, треба було шукати кохану, ту, яка стане тобі і єдиною, і найдорожчою, і буде тобі при життєвому кінці до кого голову прихилити… Чиїм теплом – сердечно-душевним і тілесним, а воно в коханої завжди цілюще – зігрітися в цьому холодному і не завжди ласкавому світі – особливо до одинаків… Тож треба було шукати собі пару – ось тільки де?

Де вона, та єдина, яка зігріє тебе й позбавить гіркої самоти?

Серце жадало любові, а воно в нього, попри шістдесят п’ять років, залишалося таким самим молодим, як колись було за юних літ…

Серце ще не хотіло старіти, рано старіти, воно все ще жадало дівчини. Отієї, що за козаком, як він у похід збирається, плаче. Як ото і в пісні співається… Задумавшись, він намугикував:

Козак од’їжджає,

Дівчинонька плаче:

«Куди їдеш, козаче?

Козаче-соболю.

Візьми мене із собою

На Вкраїну далеку!..»

Він часто бував у походах [7], але ніхто за ним ще не плакав, як він у похід вирушав, ніхто не благав його, кажучи: буду, мовляв, сухарі їсти, аби бути, серце, із тобою…

«Дівчинонько мила,

Де ж будеш ти спати

На Вкраїні далекій?»

«В степу під вербою.

Аби, серце, із тобою

На Вкраїні далекій!»

Все б оддав, аби хтось за ним хоч раз отак заплакав, приказуючи: «Аби, серце, із тобою…»

І раптом, коли вже й надію втратив і почав миритися з самотою своєю, знайшов таку дівчину. І не де-небудь за тридев’ять земель, в тридесятому царстві, а в столиці своїй, у Батурині.

Знайшов там, де й не сподівався знайти.

І знав її, дівчиноньку милу, з дитячих літ її знав, а й не підозрював, що то ж вона, та, котра скаже йому, як заспіває: «Козаче-соболю, візьми мене із собою…»

Він би і взяв її, але що тут зчинилося, як дізналися люди лихі про кохання їхнє, що зчинилося!

І досі у вухах його, в душі його, у всьому єстві його набатом бевкає дзвін в обійсті Василя Кочубея, судді генерального… Таке – щоб він когось викрав та ще доньку товариша свого – і в сні найгидкішому не присниться, а бач… Пані Кочубеїха весь Батурин зґвалтувала, що він буцімто дочку її – дщерь, як голосила, – викрав…

І це та Кочубеїха, котра буде кумою Мазепі, і Мазепа, як бував у доброму настрої, наспівував – правда, в присутності Василя, чоловіка її, – «Ой кум до куми залицявся…» І далі (Василь Кочубей, генеральний його суддя, тільки вуса крутив та гмикав) виводив:

Ой кум до куми залицявся,

Їй пошити сорочечку обіцявся.

Він шив, вишивав,

Вишиваючи казав:

«Ти, кума, ти душа,

Ти кругом, кума, ох і хороша!»

Але то так, жарти друзів. Просто весела пісенька. Її, правда, Кочубеїха – видно було по ній – всерйоз сприймала. Та серед усіх старшин Кочубеї були йому найближчі – наче родаки. На них покладався, як на твердий мур – не підведуть, коли що. Тож як не бував у походах, часто в них гостював, душу в спілкуванні відводив. І свята відзначали разом. А замість себе, як у похід ішов, на хазяйстві всієї Гетьманщини Василя залишав. Хоч і наказним, а все ж таки гетьманом. Та, мабуть, переборщив. Василь захотів справжнім гетьманом стати. А він за Кочубеїв, як за рідних турбувався: чи не тому, що довіряв їм, як самому собі, і в куми до них пішов. І гарно вони покумувалися – їй-бо, як рідня стали!

Ти кума, ти душа,

Ти кругом, кума, ох і хороша!..

Співав жартуючи, під добрий настрій, але співав від душі. Добре жити, коли є такі надійні друзі, що й братів тобі замінять…

Кочубеїха вдалася й справді нічогенька, судді Василеві Кочубею повезло на таку жіночку, жили вони, як казали, у злагоді, хоч пан Василь і потрапляв не раз під каблук пані Люби, але… Буває… Точніше, з ким не буває. Як і з чоловіком, так і з дружиною. У житті вони часто потрапляють у категорію «обоє рябоє».

Та й не хто інший, як підкаблучник Василь Леонтійович, «муж зело вірний, при вірній жонці своїй», як він сам себе титулував, одного разу таки взяв верх у родинній супрязі і якось порятував свою єдину. І навіть зберіг їй життя. Це він, підкаблучник своєї половини.

А трапилось… А-а, бий тебе коцюба, навіть згадувати зайвий раз не хочеться, до чого тоді дожилася пані Кочубеїха…

Був час – не кращий, звісно, в