Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Гарне вигадував такі побрехеньки, що йому не було рівних. Наприклад, він твердив, що сімнадцять разів літав на поштовому літаку, що бував у Новій Шотландії, що бачив слона і що його дідусь — бригадний генерал Джо Вілер, який заповів йому свою шаблю.

— Годі вам базікати,— Джемі метнувся під сходи і витяг звідти жовту бамбукову вудочку.— Гадаю, оця достатньо довга, щоб дотягнутися з тротуару.

— Якщо дехто такий хоробрий, що може торкнутися будинку, то навіщо вудка? Чом би просто не постукати у парадні двері? — сказала я.

— Це — зовсім — інша — річ,— відрубав Джемі.— Скільки можна тобі повторювати?

Ділл витяг з кишені аркуш паперу і передав Джемі. Ми троє сторожко рушили до старої Садиби. Ділл зупинився на розі біля ліхтарного стовпа навпроти фасаду, а ми з Джемі скрадалися вздовж бічної стіни з того боку вулиці. Я йшла позаду Джемі й зупинилася там, звідки було видно наступний ріг.

— Усе спокійно,— повідомила я.— Не видно ані душі.

Джемі озирнувся на Ділла, і той кивнув.

Джемі причепив записку до кінчика вудилища, простягнув його до вікна, яке для цього обрав, і спробував дістати. Йому не вистачало декількох дюймів, і Джемі тягнувся щосили. Я так довго спостерігала за його штурханиною, що не витримала, покинула свій пост і підійшла до нього.

— Ніяк не можу відчепити записку,— пробурмотів він,— та якби й відчепив, вона там не втримається. Повертайся назад, Скауте.

Я повернулася і почала пильнувати поворот порожньої дороги. Час до часу я озиралася на Джемі, який терпляче намагався лишити записку на підвіконні. Вона падала на землю, Джемі її знову і знову підхоплював і тицяв у вікно, і я подумала, що коли Примара Редлі її і отримав би, то навряд чи зміг би прочитати. Я спостерігала за вулицею і раптом почула дзеленчання.

Втягнувши голову в плечі, я різко обернулася, думаючи, що у мене за спиною зачаївся Примара Редлі з вищиреними кривавими іклами; натомість я побачила Ділла, який щосили калатав у дзвоник просто перед самим носом Атикуса.

Джемі мав такий жалюгідний вигляд, що я вирішила промовчати і не зачіпати його. Він поплентався вулицею, тягнучи за собою вудилище.

— Припини теленькати,— наказав Атикус.

Ділл прихопив пальцями язичок дзвінка; запала така тиша, що я б дорого дала, аби він задзеленчав знову. Атикус зсунув капелюха на потилицю і взяв руки в боки.

— Джемі,— промовив він.— Чим ви займалися?

— Нічим, сер.

— Не крути. Відповідай.

— Я... ми просто хотіли дещо передати містеру Редлі.

— Що ж ви хотіли йому передати?

— Записку.

— Покажи її мені.

Джемі простягнув заяложений аркуш паперу. Атикус узяв його і спробував прочитати.

— Навіщо вам треба, щоб містер Редлі вийшов з дому?

— Ми думали, йому буде цікаво з нами,— почав відповідати Ділл, але знітився і замовк під поглядом Атикуса.

— Сину, я вже казав тобі це і скажу ще раз — припини мордувати цього чоловіка. Вас двох це також стосується.

Що робить містер Редлі — це його особиста справа. Якщо він схоче вийти, він вийде. Якщо він хоче сидіти у себе вдома, він має на це повне право, і нехай усякі набридали — і це ще дуже м’яко сказано про нас — дадуть йому спокій. Хіба нам сподобалося б, якби Атикус увірвався до нас серед ночі без стуку? А ми, власне, робимо те саме з містером Редлі. Те, як живе містер Редлі, може видаватися нам дивним, але для нього самого тут нічого дивного немає. Ба більше, нам ніколи не спадало на думку, що виховані люди, коли хочуть поспілкуватися, стукають у парадні двері, а не тицяють вудкою у наріжне вікно? І нарешті, ми мусимо триматися подалі від того будинку, доки нас туди не запросять, мусимо облишити дурнуваті ігри, за якими Атикус нас уже застукав, і не кепкувати ні з кого ані з нашої вулиці, ані з усього нашого міста...

— Ми з нього не кепкували і не сміялися,— урвав Джемі,— ми просто...

— Саме цим ви й займалися, хіба ні?

— Висміювали його?

— Ні, виставили напоказ історію його життя для напучування сусідів.

Джемі аж обурився.

— Я такого не казав, не казав!

— Ти в цьому щойно мені зізнався,— сухо усміхнувся Атикус.— Отже негайно припиняйте це неподобство, вам усім це ясно?

Джемі аж рота роззявив від подиву.

— Ти начебто хочеш стати юристом? — батько якось підозріло стиснув губи, ніби утримуючись від усмішки.

Джемі вирішив, що хитрувати немає сенсу, і нічого не відповів. Коли Атикус увійшов до хати, щоб забрати течку з паперами, яку він забув узяти вранці, Джемі нарешті зрозумів, що попався на гачок одного з найстаріших юридичних трюків. Він постояв на безпечній відстані від веранди і зачекав, поки Атикус не вийде з хати і не піде назад на роботу. Коли Атикус уже не міг його почути, Джемі загорлав йому вслід:

— Раніше хотів стати юристом, а от тепер навряд чи!

6

— Гаразд,— сказав тато, коли Джемі спитав, чи можна нам піти посидіти біля ставка міс Рейчел з Діллом, оскільки це його останній вечір у Мейкомі.— Попрощайтеся з ним за мене і перекажіть, що ми чекатимемо його наступного літа.

Ми перестрибнули через низький паркан, який відгороджував подвір’я міс Рейчел від нашого проїзду до гаража. Джемі свиснув перепілкою, і Ділл відповів з темряви таким само свистом.

— Як тихо, ні вітерцю,— мовив Джемі.— От дивіться,— він вказав на схід. Величезний місяць піднімався над горіхами міс Моді.— Здається, що від нього іде тепло.

— Що на ньому сьогодні видно? Хрест? — спитав Ділл. Сам він не підвів голови. Він скручував цигарку з клаптя газети і мотузки.

— Ні, тільки жінка. Не запалюй цієї штукенції, Ділле, вона засмердить на все місто.

У Мейкомі завжди було видно на повному місяці жінку. Вона сиділа перед дзеркалом і чесала коси.

— Сумуватиму за тобою, малий,— сказала я.— Може, підемо зараз постежимо за містером Ейвері?

Містер Ейвері мешкав навпроти місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Крім збирання пожертви у церкві по неділях, він ще просиджував у себе на веранді щовечора до дев’ятої години і чхав. Одного вечора нам пощастило побачити одну виставу, яка, схоже, виявилася й останньою, бо він ніколи її не повторював, скільки ми не стежили. Одного вечора ми з Джемі саме спускалися сходами