Читати книгу - "Американський психопат"

ходиш, Бейтмене? — питає Ван-Паттен. — Я про засмагу.

— Так, Бейтмене. Куди ти ходиш? — Мак-Дермотт щиро заінтригований.

— Читайте по губах, — кажу я. — У солярій. — І додаю, роздратовано: — Як і всі інші.

— У мене… — Ван-Паттен робить паузу, щоб справити максимальне враження. — Є апарат для засмаги… вдома.

І відкушує великий шматок від своєї ковбаски.

— Маячня, — з відразою кажу я.

— Це правда, — підтверджує Мак-Дермотт, говорячи з набитим ротом. — Я його бачив.

— Це вже до всирачки надмірно, — кажу я.

— І якого біса це до всирачки надмірно? — запитує Прайс, ганяючи виделкою по тарілці свій тапас.

— Знаєш, яке дороге членство в тому довбаному солярії? — питає Ван-Паттен. — Річна картка?

— Ти божевільний, — буркочу я.

— Дивіться, хлопці, — каже Ван-Паттен. — Бейтмен обурився.

Раптом біля столу з’являється помічник офіціанта і, не питаючи, чи ми доїли, забирає наші переважно цілі закуски. Ніхто не скаржиться, крім Мак-Дермотта, який запитує:

— Він що, забрав наші тарілки? — і чомусь сміється.

Але коли бачить, що інші не реагують, сміх припиняється.

— Тут такі маленькі порції, що він, певно, вирішив, що ми вже поїли, — втомлено каже Прайс.

— Просто мені здається, що апарат для засмаги — це божевілля, — кажу я Ван-Паттену, хоча насправді думаю, що це було б вкрай розкішно.

Однак у моїй квартирі йому бракує місця. Там можна робити чимало чого, окрім засмагання.

— З ким це Пол Овен? — я чую, як Мак-Дермотт питається в Прайса.

— Якийсь слимак із «Кікер Пібоді», — неуважно каже Прайс. — Він знався з Мак-Коєм.

— Тоді чому він сидить з тими ботанами з «Дрексель»? — питає Мак-Дермотт. — Це не Спенсер Вінн?

— Ти що, під кайфом? — дивується Прайс. — Це не Спенсер Вінн.

Я дивлюсь на Пола Овена, який сидить у кабінці ще з трьома чоловіками. Один із них цілком може бути Джеффом Дювалем. Усі в підтяжках, із зачесаним назад волоссям, в окулярах у роговій оправі, усі п’ють шампанське — і я спроквола думаю, як же Овен примудрився отримати рахунки Фішера. Це псує мені апетит, однак нашу їжу приносять майже одразу ж після того, як забирають закуски, і ми починаємо їсти. Мак-Дермотт розстібає підтяжки. Прайс називає його нехлюєм. Я наче зачарований, але зрештою змушую себе відвернутись від Овена і перевести погляд на свою тарілку (мій пиріг — жовтий шестикутник у оточенні смужок копченого лосося, навколо — художня облямівка закарлючок зеленого соусу з мексиканських томатів), а потім дивлюсь на клієнтів, які чекають своєї черги. Вони виглядають злими, можливо — хмільними від безкоштовних «Белліні», втомлені годинами чекати на паршиві столики біля відчиненої кухні, хоча й замовили їх заздалегідь. Ван-Паттен порушує тишу за нашим столиком, грюкаючи своєю виделкою і відсуваючи стілець.

— Щось сталось? — питаю, відриваючись від тарілки.

Виделку я заніс над нею, але рука не рухається, наче у неї є власний розум і вона відмовляється порушити чудовий дизайн страви на тарілці. Я зітхаю, безнадійно, і відкладаю виделку.

— Чорт, я мушу записати фільм, що йде по кабельному, для Менді. — Він витирає губи серветкою і підводиться. — Я повернусь.

— Хай вона сама запише, йолопе, — каже Прайс. — Ти що, здурів?

— Вона в Бостоні, у дантиста, — Ван-Паттен знизує плечима, підкаблучник.

— І що ти будеш робити? — мій голос тремтить, я й досі думаю про візитівку Ван-Паттена. — Дзвонитимеш на канал?

— Ні, — каже він. — Мій тоновий телефон прив’язаний до програми на програвачі «Відеонікс», купив його у «Хаммахер Шлеммер».

Він виходить, натягаючи підтяжки.

— Як модно, — невиразно кажу я.

— Що ти будеш на десерт? — кричить до нього Мак-Дермотт.

— Щось із шоколадом і без борошна, — кричить Ван-Паттен у відповідь.

— Ван-Паттен більше не тренується? — запитую я. — Він наче погладшав.

— Схоже на те, — погоджується Прайс.

— Хіба він не член клубу «Вертикаль»? — цікавлюсь я.

— Не знаю, — буркоче Прайс, дивлячись на свою тарілку, тоді відсуває її й показує офіціантці жестами, що хоче ще «Фінляндію» з льодом.

Інша підтягнута офіціантка нерішуче наближається до нас з пляшкою шампанського, «Пер’є-Жуе», не вінтаж, і каже, що це подарунок від Скотта Монтґомері.

— Не вінтажне, от слимак, — шипить Прайс, шукаючи поглядом столик Монтґомері. — Невдаха.

Він зводить угору великі пальці.

— Цей вилупок такий низький, що його ледве видно. Здається, я показав пальці Конраду, тут не розбереш.

— А де Конрад? — питаю я. — Треба б привітатися.

— Це той, хто назвав тебе Гамільтоном, — відповідає Прайс.

— То був не Конрад, — кажу я.

— Точно? До біса на нього схожий, — каже він, але слухає мене неуважно, бо не відводить очей від відкритого декольте підтягнутої офіціантки, яка нагинається, щоб міцніше вхопити корок пляшки.

— Ні, то був не Конрад, — кажу я, дивуючись, що Прайс не впізнає своїх колег. — У нього зачіска краща.

Ми сидимо мовчки, поки приваблива дівчина розливає шампанське. Коли вона йде, Мак-Дермотт запитує, чи сподобалась нам їжа. Я кажу йому, що пиріг був нівроку, але соусу було забагато. Мак-Дермотт киває і каже:

— Мені таке казали.

Повертається Ван-Паттен, бурмоче:

— Їхня ванна кімната не годиться для коксу.

— Десерт? — пропонує Мак-Дермотт.

— Тільки якщо в них є шербет із «Белліні», — позіхає Прайс.

— То беремо рахунок? — питає Ван-Паттен.

— Час йти по дівках, джентльмени, — кажу я.

Підтягнута офіціантка приносить рахунок. 475 доларів, значно менше, ніж ми очікували. Кожен платить за себе, але мені потрібна готівка, тож я розплачуюсь платиновою карткою «Америкен експрес» і забираю їхні гроші, переважно новенькі купюри по п’ятдесят. Мак-Дермотт вимагає, щоб я повернув йому десятку, бо його ковбаска з морського гребінця коштувала всього 16 баксів. Пляшка шампанського від Монтґомері лишається на столі ціла. Перед рестораном на вулиці сидить уже інший волоцюга, неможливо прочитати, що написано на його картонці. Він несміливо просить у нас дрібних грошей і, з більшою надією, чогось поїсти.

— Чуваку дуже потрібен косметолог, — кажу я.

— Слухай, Мак-Дермотте, — гиготить Прайс. — Дай йому свою краватку.

— Чорт, і що йому від цього буде? — питаю я, дивлячись на