Читати книгу - "Монте Веріта"

— Цей лист забирають?

— Завжди. А на його місці лежить кам’яна плитка з видряпаним написом. Ніколи не більше, ніж кілька слів. Я забираю камінь з собою. Тримаю їх усі внизу на узбережжі, там, де живу.

Серце розривалося від його віри в неї, його багатолітньої вірності.

— Я намагався вивчити це, — сказав він, — цю релігію, віру. Вони дуже давні, ще дохристиянські. Існують старі книги, які натякають на них. Час від часу я щось таке розкопував, а ще розмовляв із людьми, вченими, які досліджували містицизм і древні обряди стародавньої Галлії та друїдів; між усіма гірськими народами досі є тісний зв’язок. І завжди, хоч би що я читав, наполегливо підкреслюється сила місяця та певність, що послідовники цієї віри завжди залишаються молодими і прекрасними.

— Говориш так, Вікторе, наче й сам у це віриш.

— Вірю, — сказав він. — Діти в селі теж у це вірять, тих кілька, які зосталися.

Розмова зі мною втомила його. Потягся до глечика з водою, що стояв поруч із ліжком.

— Слухай, — сказав я, — аспірин тобі не зашкодить, може лише допомогти, якщо в тебе гарячка. Ти міг би заснути.

Я змусив його проковтнути три таблетки і закутав його ковдрами.

— В домі є жінки? — спитав я.

— Ні, — відповів він. — Я сам здивувався, коли прийшов сюди цього разу. Село дуже спорожніло. Всі жінки й діти спустилися в долину. Зосталося зо два десятки чоловіків та хлопців, це все.

— Ти не знаєш, коли пішли жінки й діти?

— Я так зрозумів, що за кілька днів до мого приходу. Цей чолов’яга — син старого, що тут жив, він давно помер, — такий недотепа, що ніколи нічого не знає. Що його не питаєш, дивиться як з туману. Але своє діло знає. Дасть тобі їжу, знайде постіль, а малий у нього доволі тямущий.

Віктор заплющив очі і я сподівався, що він зможе заснути. Я подумав, що знаю, чому жінки й діти пішли зі села. Це було після того, як зникла дівчина з долини. Їх попередили, що на Монте Веріта може трапитися щось лихе. Я не зважився сказати це Віктору. Хотів переконати його спуститися в долину.

Досі вже стемніло, а я зголоднів. Пройшов через якісь сінці до задньої частини дому. Там не було нікого, крім хлопчика. Я попросив у нього щось їсти й пити, він зрозумів. Приніс мені хліба, м’яса, сиру, я поїв у вітальні, а хлопець спостерігав за мною. Очі Віктора все ще були заплющені, я думав, що він спить.

— Йому покращає? — спитав хлопець. Він розмовляв не на патуа.

— Думаю, що так, — відповів я, — якщо тільки мені допоможуть перевезти його до лікаря в долині.

— Я вам допоможу, — сказав хлопець, — і двоє моїх приятелів. Мусимо йти завтра. Потім буде важче.

— Чому?

— Післязавтра сюди приходитимуть і відходитимуть. Чоловіки з долини, дуже роз’юшені, а я з приятелями приєднаюся до них.

— А що буде?

Він вагався. Глянув на мене бистрими блискучими очима.

— Не знаю, — сказав він. Вислизнув назад, до сіней.

З ліжка долинув голос Віктора.

— Що сказав хлопець? Хто прийде з долини?

— Не знаю, — недбало відповів я. — Можливо, якась експедиція. Але він запропонував допомогти перевезти тебе завтра в долину.

— Тут не буває експедицій, — сказав Віктор, — це якась помилка.

Покликав хлопця і, коли той з’явився, заговорив із ним на патуа. Хлопець почувався незручно і непевно; здавалося, що тепер він неохоче відповідає на питання. Я кілька разів чув, як вони обидва повторюють слово Монте Веріта. Невдовзі хлопець пішов до внутрішніх кімнат і залишив нас самих.

— Ти щось із цього зрозумів? — спитав Віктор.

— Ні, — відповів я.

— Мені це не подобається, — сказав він, — якось воно дивно. Я це відчував, коли лежав тут останні дні. Чоловіки потайні, незвично поводяться. Хлопчина казав мені, що в долині щось трапилося і люди там дуже розлючені. Ти що-небудь про це чув?

Я не знав, що сказати. Він пильно стежив за мною.

— Господар заїзду був не надто привітним, — сказав я, — але він відраджував мені йти на Монте Веріта.

— Називав якісь причини?

— Ніяких особливих причин. Просто сказав, що може бути небезпечно.

Віктор мовчав. Я відчував, що він обдумує мої слова.

— Щезла якась жінка з долини? — спитав він.

Не було сенсу брехати.

— Я щось чув про зниклу дівчину, — сказав я йому, — але не знаю, чи це правда.

— Мусить бути правдою. Он воно що.

Він довго нічого не казав, а я не міг бачити його обличчя, — воно було в тіні. Кімната була освітлена лише однією неяскравою лампою.

— Тобі доведеться зійти завтра на гору й попередити Анну на Монте Веріта, — сказав він урешті.

Думаю, що я цього чекав. Я запитав його, як це зробити.

— Можу накидати тобі дорогу, — відповів він, — ти не заблукаєш. Треба йти прямо висохлим руслом потічка, весь час тримаючи на південь. Дощі ще не зробили його непрохідним. Якщо вийдеш до світанку, матимеш весь день.

— А що робити, коли дійду?

— Залиш там листа, як і я, а тоді відійди. Вони не заберуть листа, доки ти там будеш. Я розповім Анні, що я тут хворий і що ти раптово з’явився через двадцять літ. Знаєш, доки ти розмовляв із хлопчиною, я подумав, що це немов чудо. Маю дивне почуття, наче це Анна тебе сюди привела.

Його очі сяяли давньою хлоп’ячою вірою, яку я пам’ятав.

— Можливо, — сказав я. — Або Анна, або ж те, що ти звик називати моєю гірською лихоманкою

— А хіба це не одне й те ж?

Ми глянули один на одного в тиші цієї маленької темної кімнати, а тоді я повернувся, покликав хлопчину і попросив принести мені постіль та подушку. Я мав ночувати на долівці біля ліжка Віктора.

Вночі він був неспокійним і важко дихав. Кілька разів я вставав і давав йому ще аспірину й води. Він дуже пітнів, а я не знав, добре це чи погано. Ніч видалася мені безконечною, я майже не спав. Ми обидва прокинулися, коли темрява щойно почала бліднути.

— Мусиш вийти негайно,