Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

одним із найрозумніших мешканців Країни Оз.

— Але ти вже прохав Дороті вбити злу чаклунку, — нагадав Страшило.

— Звісно, це так. Мені байдуже, хто саме це зробить. Проте доки вона живе, я не виконаю твого бажання. А тепер іди собі й не турбуй мене, доки на ділі не доведеш, що ти заслуговуєш на мозок.

Засмучений Страшило повернувся до друзів і передав їм слова Оза. Дороті дуже здивувалася, коли дізналась, що Страшило побачив Оза як Красуню, а не Голову.

Наступного ранку солдат прийшов до Залізного Лісоруба і сказав:

— Ходімо, Оз чекає.

Залізний Лісоруб попрямував за солдатом і зайшов до тронної зали. Він не знав, кого побачить перед собою — Голову чи Красуню, — але дуже сподівався, що сьогодні Оз обере образ Красуні.

«Голова, може, й уміє розмовляти, але ж серця в неї нема, — міркував він, — тому вона нездатна мені поспівчувати. Та якщо це буде Красуня, я обов'язково вмовлю її дати мені серце — жінки бо від природи мають добру душу».

Та коли Залізний Лісоруб увійшов до тронної зали, то не побачив там ані Голови, ані Красуні. Цього разу великий і грізний Оз перетворився на страхітливого Звіра.

Здавалося, мармурова підлога ось-ось провалиться під вагою чудовиська завбільшки зі слона, з головою носорога і п'ятьма очиськами. Цей моторошний Звір мав п'ять довгих лап і п'ять тонких ніг. Його тулуб заріс густою шерстю.

Мерзотніше створіння годі й уявити. Залізному Лісорубу дуже пощастило, що в нього не було серця, бо інакше воно скажено закалатало би в грудях від жаху. Та недарма ж Лісоруб був залізний — він зовсім не злякався, хоча й засмутився.

— Я Оз, великий і могутній, — прогарчав Звір. — Хто ти і навіщо до мене прийшов?

— Я Залізний Лісоруб. У мене немає серця, і я не здатен любити. Прошу тебе, дай мені серце, щоб я став схожий на інших людей.

— Чому я мушу виконати твоє бажання? — заревів Звір.

— Бо ніхто, крім тебе, не здатен мені допомогти, — відповів Лісоруб.

Із горлянки звіра долинув гучний рик, а потім Оз промовив:

— Якщо тобі так потрібне серце, спробуй заробити його.

— Як?

— Допоможи Дороті вбити Злу Чаклунку Заходу, — пролунало у відповідь. — Коли вона загине, приходь до мене, і я тобі дам найбільше, найпалкіше серце у всій Країні Оз.

Залізний Лісоруб повернувся до друзів, похнюпившись. Він розповів про страхітливе чудовисько на троні, й усі знову були вражені здатністю Оза набувати настільки різних подоб. Лякливий Лев сказав:

— Якщо завтра він з'явиться переді мною як Звір, я загарчу на нього щосили, й налякаю його. Якщо він стане Красунею, я вдам, нібито збираюся кинутись на неї, і примушу виконати моє прохання. А якщо це буде Голова — що ж, чудово! Я качатиму її по всій залі, як м'ячик, допоки вона не погодиться дати кожному бажане. Не хвилюйтеся, друзі, все буде гаразд.

Наступного ранку зелений солдат привів Лева до тронної зали. Лев увійшов у двері й закляк від здивування — він побачив, що на троні лежить вогняна куля! Лев хотів підійти ближче, але від кулі струменів такий жар, що бідоласі довелося залишитися, де стояв.

По тривалій мовчанці вогняна куля почала розмову:

— Я Оз, великий і могутній. Хто ти і задля чого сюди прийшов?

Лев відповів:

— Я Лякливий Лев і я всього боюся. Я прийшов попрохати в тебе трошки хоробрості, щоб я справді міг стати царем звірів.

— Чому я мушу дати тобі хоробрість? — гонористо поцікавилася Куля.

— Бо ти наймогутніший поміж чарівників, і, крім тебе, ніхто не здатен мені допомогти.

Вогняна Куля спалахнула ще яскравіше, а потім почувся голос:

— Принеси мені доказ того, що Зла Чаклунка Заходу загинула, і я дам тобі дещицю хоробрості. Та допоки вона живе й коїть свої лихі справи, тобі судилося бути нікчемним боягузом.

Лев страшенно розсердився, але нічого не міг заперечити. Він стояв і мовчки дивився на Вогняну Кулю. А вона тим часом запалала так гаряче, аж Левові довелося ні з чим вибігти із тронної зали. Він був радий знову побачити своїх друзів і мерщій розповів їм про зустріч із Озом.

— Що ж нам тепер робити? — сумно промовила Дороті.

— Схоже, ми не маємо вибору, — відповів Лев. — Податися до Краю Моргунів, розшукати там Злу Чаклунку Заходу і знищити її.

— А якщо не вдасться? — запитала Дороті.

— Тоді я не отримаю хоробрість, — сказав Лев.

— А я мозку, — додав Страшило.

— А я серця, — і собі докинув Лісоруб.

— А я ніколи не побачу дядька Генрі й тітоньку Ем, — заплакала Дороті.

— Пильнуй! — злякано скрикнула Служниця. — Сльози зіпсують твою новеньку шовкову сукню.

Дороті витерла очі.

— Що поробиш? Доведеться братися за це завдання. Хоча мені дуже не хочеться нікого вбивати, навіть заради того, щоби побачити дядька Генрі й тітоньку Ем.

— Я піду з тобою, — повідомив Лев, — хоча я такий боягуз, що не здатен убити Злу Чаклунку.

— Я теж піду, — вирішив Страшило. — Хоча від мене пуття не чекайте — я ж бо повний телепень.

— У мене немає серця, а це означає, що я не можу як слід розлютитися, — сказав Залізний Лісоруб. — Однак я, звісно, йду разом із вами.

Домовилися не гаяти часу і вирушати в дорогу наступного дня. Залізний Лісоруб добре нагострив свою сокиру й ретельно помастив шарніри-суглоби. Страшило напхався свіженькою соломою, а Дороті наново намалювала йому очі, щоб він міг краще бачити. Служниця поклала до кошичка Дороті багато смачної їжі і прив'язала до нашийника Тото зелений дзвіночок.

Друзі зарання розійшлися по своїх кімнатах, і ті, хто міг спати, відразу ж заснули. Зранку вони прокинулися під розгонисте «ку-ку-ріку» зеленого півня, який мешкав на задньому дворі, й під квоктання зеленої курки, що знесла яйце.

12. У пошуках Злої Чаклунки

Солдат із зеленими бакенбардами провів їх вуличками Смарагдового Міста до брами, де друзів зустрів вартовий. Він відімкнув своїм ключем окуляри, склав їх до зеленої скриньки і ввічливо відчинив перед мандрівниками міські ворота.

— Якою дорогою треба прямувати, щоб потрапити у володіння Злої Чаклунки Заходу? — поцікавилася Дороті у вартового.

— Туди нема дороги, — відповів на це вартовий. — До тих країв ніхто не прямує з власної волі.

— А як же ми її відшукаємо? — занепокоїлася дівчинка.

— Не переймайтеся. Коли опинитесь у