Читати книгу - "Переспівниця"

краси, — прошепотіла Октавія, і з її очей мало не бризнули сльози.

Пізонія трохи поміркувала і сказала серйозним тоном:

— Ви й так вродлива.

— Дякую, — відповіла Октавія, і на її устах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Якщо ви хочете справити враження на Пізонію, вам доведеться пофарбуватися в яскраво-рожевий колір, — мовив Гейл, поставивши свою тацю поруч із моєю. — Це її улюблений.

Пізонія хіхікнула й повернулася назад до матері.

Гейл кивнув Флавію.

— Не чекайте, поки рагу вистигне. Від цього воно не робиться смачнішим.

Усі заходилися їсти. Рагу справді було непогане, але якесь липке. Ложку можна було проковтнути тільки за третім разом.

Гейл, який зазвичай не розмовляв за столом, наполегливо силкувався підтримувати розмову, навіть розпитував про макіяж. Я знала, що таким чином він намагався залагодити наші натягнуті стосунки: вчора ввечері ми посварилися, коли він сказав, що я не залишила Коїн вибору і тій просто довелося висунути свої контрвимоги.

— Катніс, вона керує цілим округом. І не може в усьому потурати тобі.

— Ти хотів сказати, що вона не терпить заперечень, навіть справедливих? — випалила я.

— Я хотів сказати, що ти її підставила, змусивши подарувати недоторканність Піті й усім іншим, хоча насправді ми навіть не уявляємо, якої шкоди вони можуть завдати справі, — мовив Гейл.

— Значить, я повинна була просто скоритися її волі, а інші трибути хай сподіваються на диво? Зрештою, саме це зараз і відбувається!

Отут я гримнула дверима просто в нього перед носом. Під час сніданку ми сиділи нарізно, а коли вранці Плутарх відіслав Гейла на тренування, ми не перемовилися й словом. Я знала, що Гейл просто хвилюється за мене, але він повинен бути на моєму боці, а не на боці Коїн. Хіба він сам цього не розуміє?

По обіді згідно з розкладом ми з Гейлом вирушили в Штаб оборони до Біпера. Поки ми їхали ліфтом, Гейл мовив:

— Ти досі гніваєшся.

— А ти досі не вибачився, — відповіла я.

— Я правий, тому не збираюся забирати свої слова назад. Хочеш, щоб я просто тобі збрехав? — запитав він.

— Ні, я хочу, щоб ти подумав іще раз і прийняв правильне рішення, — сказала я.

Але Гейл тільки засміявся у відповідь. Ліпше просто облишити цю розмову. Не варто диктувати Гейлові, що робити. Якщо чесно, то саме тому я йому й довіряю.

Штаб оборони містився так само глибоко під землею, як і в’язниця, де утримували мою підготовчу команду, і складався з безлічі кімнат, нашпигованих комп’ютерами і спеціальним обладнанням, а ще з лабораторій і тирів.

Коли ми запитали, де Біпер, нам вказали на величезне скляне вікно. За ним я угледіла перший прегарний краєвид в Окрузі 13: точну копію галявини зі справжніми деревами, квітучими рослинами і живими колібрі. Посеред галявини в інвалідному візку сидів Біпер, спостерігаючи за яскраво-зеленою пташкою, яка, тріпочучи маленькими крильцями, збирала нектар із величезної жовтогарячої квітки. Його очі невідривно стежили за пташиним польотом, аж поки не помітили нас. Біпер дружнім кивком запросив нас приєднатися до нього.

Повітря було прохолодне і свіже, зовсім не вологе й задушливе, як я очікувала. Зусібіч линуло тріпотіння малесеньких крил, яке вдома я завжди плутала з комашиним. Цікаво, хто дозволив створити таку чарівну місцину тут?

Біпер був досі блідий після хвороби, але за незграбними окулярами блищали сповнені радості й хвилювання очі.

— Ну хіба вони не дивовижні? Ось уже кілька років Округ 13 вивчає їхню аеродинаміку — вони ж бо здатні літати і вперед, і назад і набирати швидкість до шістдесятьох миль на годину. Якби ж я зміг збудувати такі крила для тебе, Катніс!

— Сумніваюся, що впоралась би з керуванням, Біпере, — засміялась я.

— Ось вона тут, а за секунду вже там... А ти поцілиш у колібрі стрілою? — запитав він.

— Не знаю. Ніколи не пробувала. Та й навіщо? Хіба то м’ясо? — відповіла я.

— Ну звісно, що ні. А ти не з тих, хто вбиває заради спортивного інтересу, — мовив Біпер. — Усе одно, в них важко поцілити.

— Можна розкласти сильце, — запропонував Гейл, і його обличчя стало зосередженим, як завжди, коли він міркував. — Слід узяти сітку з дуже дрібненькими дірочками. Обгородити доволі велику територію, а як приманку використати квіти. Поки пташки збиратимуть медок, смикнути за шнурок. Вони злякаються шуму й пурхнуть — і потраплять у сітку.

— А це спрацює? — запитав Біпер.

— Не знаю. Просто міркував уголос, — мовив Гейл. — Може, вони й перехитрять нас.

— Атож. Ти спираєшся на їхній інстинкт втікати від небезпеки. А ти постав себе на місце здобичі й почни думати, як вона... тільки так ти зможеш намацати її слабкості, — сказав Біпер.

Тут мені згадалося дещо, про що думати мені зовсім не хотілося. Готуючись до Червоної чверті, я переглядала записи й на одному з них побачила Біпера — маленького хлопчика, котрий з’єднав два дротики — і вбив струмом кількох дітей, які на нього полювали. Тіла в конвульсіях, перекошені обличчя. Біпер, майбутній переможець тих давніх Голодних ігор, спостерігає за тим, як помирають інші... Це не його провина. Це самозахист. Усі ми тільки захищалися...

Раптом мені закортіло вийти з кімнати, поки хтось не почав розкладати сильце на колібрі.

— Біпере, Плутарх каже, що у вас для мене дещо є.

— Так. Новий лук, — він натиснув кнопку на ручці свого інвалідного візка і викотився з кімнати. Поки ми прямували за ним коридорами Штабу оборони, Біпер пояснював, чому користується інвалідним візком. — Я вже можу трохи ходити, просто дуже швидко втомлююся. А так мені легше пересуватися. Як там Фіней?

— У нього... у нього проблеми з концентрацією уваги, — відповіла я. Мені просто не хотілося казати, що в нього повний психічний розлад.

— А, проблеми з концентрацією? — Біпер похмуро посміхнувся. — Знали б ви, через що довелося пройти Фінею за останні кілька років, то дивувалися б, що він узагалі на цьому світі. Передайте Фінею, що я працюю над новим тризубом для нього, гаразд? Це бодай трошки його розрадить.

Розрада — останнє, що потрібно зараз Фінею, але я пообіцяла передати повідомлення.

Біля дверей із написом «Спеціальне озброєння» стояло чотири охоронці. Спочатку вони перевірили розклади на наших руках. Потім зняли відбитки пальців, сканували зіниці та зробили аналіз ДНК,