Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

величезна золота піраміда. Підмурок її складають дванадцять дорогоцінних каменів, а вся вона зроблена зі щирого золота й діамантового скла. Всі обрії й вітри, сонце, зорі, небеса, всі струмені й проміння вільно вливаються і витікають з неї. «Це Золота піраміда Духу, — проказує мені невидимий голос. — Заходь у неї і сповісти всім, хто там є, про ВЕЛИКУ ЛЮБОВ!». Я роблю перший крок і, здається, зливаюся з Золотою пірамідою Духу. Тепер вже всі вітри, сонце, зорі й небеса, всі струмені й повітря так само легко вливаються в мене і виходять зовні. Тіло моє набуває пружності, кожен крок стає вивіреним і свідомим, і я вирушаю назустріч своєму призначенню. Невидима рука відкочує великий камінь онікс з підмурівка й через вузький отвір я заходжу до середини. І те, що я бачу, жахає мене! Бо всередині Золота піраміда Духу повна хижих дикобразів та пацюків. Величезною чорною масою вони повзають, гризучи залишки моркви й гнилого хліба, і вся золота підлога вкрита слизьким і смердючим шаром їхніх екскрементів. «Дикобрази й пацюки, — звертаюся я до них, подолавши хвилинне запаморочення. — Я прийшов до вас, щоб сповістити про ВЕЛИКУ ЛЮБОВ». Проте дикобрази й пацюки не слухають, ба й не звертають на мене щонайменшої уваги. Вони відразу побачили, що в руках моїх немає ані моркви, ані гнилого хліба й з першої ж миті спілкування втратили до мене будь-яку цікавість. Однак я все одно продовжую до них говорити: «Дикобрази й пацюки, я — брат Христа й Будди, нащадок Магомета, Зороастра, Мойсея, Конфуція та Лао-Цзи, всіх тих, хто приходив до ваших родичів і сповіщав їм про існування ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ. І от я прийшов до вас — пагін могутній у корінні й тендітний у вітті, пагін грішний і злий, але світлий і добрий, адже добро не може існувати без зла, як і світло не може існувати без темряви, і чи не лежить початок одного в кінці іншого і навпаки? Пагін, який не загубився і не зламався у бурхливій віхолі останніх часів. Прийшов з благою звісткою про те, що БОГ ЛЮБИТЬ НАС УСІХ — добрих і поганих, злих і усміхнених, червоних, білих, чорних і рудих, він не робить різниці між націями й конфесіями, між ідеологіями, концепціями, бо ми всі його діти й усім нам від дарує свою ЛЮБОВ. Тож давайте любити одне одного такими, які ми є, не витрачаючи життя на чвари та війни, на підступ і зраду, а давайте ставитися одне до одного з повагою та розумінням, адже ми всі діти Бога й кожен з нас несе його Дух у собі!» — отак проказую до пацюків та дикобразів, але ті мовчать і зосереджено гризуть рештки своєї моркви. І тут я розумію, чого чекає від мене Бог. Він чекає добровільної самопожертви, бо без самопожертви, без дії — слова лише порожній звук.

Усього хвилину я стою мовчки, збираючись з духом, і, нарешті, промовляю останні свої слова. «Дикобрази й пацюки… — кажу майже пошепки. — Я приречений бути з вами. Там зовні я бачив Золоту піраміду Духу й знаю, що вона є! Але зсередини Золота піраміда Духу здається лише смердючим вольєром і, живучи тут, можна дійсно собі уявити, буцім світ — це лише лайно й екскременти, гнила морква та протухлий хліб. Але це не так! Я — один серед вас і мені нема до кого притулитися, бо навколо немає людей. Вам теж нема до кого притулитися, бо гострі зуби та довгі голки заважають вам це зробити. Проте я знаю, що робити! І Бог чекає від мене мого вчинку, геть незрозумілого вам. Бо ви лише дикобрази і пацюки, а я ЛЮДИНА!».

По цих словах я встаю навколішки, відчуваючи руками слизький смердючий шар гівна та гнилої моркви, що щільно вкриває підлогу, а потім влягаюся у це гівно спиною, витягуючи ноги й заплющуючи очі. Відчуваючи моє тепло, дикобрази й пацюки спершу обережно, а потім все сміливіше наближаються до мене, от я відчуваю, як один з пацюків починає відгризати мені вухо, інший, всівшись на обличчі, береться за ніс. Гострі голки дикобразів пронизують моє тіло, руки, ноги й живіт, але не завдають і краплини болю. Мені навіть якось тепло й затишно від думки, що я приношу себе в жертву, і ця жертва така приємна й безболісна. Ми з'єднуємося з пацюками та дикобразами і стаємо одним цілим. Моя тепла кров обливає їхні голчасті тіла, вони хрюкають від задоволення, споживаючи мою плоть, і хижі червоні вогники в глибині їхніх очей поволі гаснуть по мірі того, як вгасає і моє життя. Нарешті я перестаю бути людиною і сам стаю пацюком чи дикобразом. Місію завершено! Жертву принесено! Я щасливий!

Отакий сон наснився мені тієї ночі.

ЧАСТИНА ДРУГА

РАНОК

Глава перша

СВЯТЕ МОЛОКО

«Дикобрази, пацюки, гівно… Гівно, — думаю я крізь сон, — багато гівна! Це добре, бо гівно, зазвичай, сниться до грошей. Можливо, сьогодні дадуть аванс!».

Лежу. Права рука, закинута за голову, затекла й поколює голками, ніс, встромлений у ковдру, трохи почухується. Відчуваю — прокидаюся. Лежу на лівому боці. Тиша. Розплющую очі, дивлюся на годинника. П'ять хвилин на дев'яту. Чухаю носа та розправляю руку. Ще рано. Заплющую очі. Згадую, який сьогодні день?

Вівторок. Скоро середа…

Четвер і п'ятниця, субота…

Неділя. Завтра понеділок…

«Вівторок. Скоро середа…» — пригадується досить дотепний віршик мого друга Ярослава Беляса, написаний з приводу скороминущості наших днів. Насправді сьогодні п'ятниця, тринадцяте. Отаке! «Сни з четверга на п'ятницю завжди віщі й дуже скоро справджуються», — згадую фразу з домашнього сонника. І якщо ситуація з гівном, яке сниться до грошей, мені зрозуміла, то згадка про пацюків мене насторожує, бо абсолютно чітко знаю, що пацюки сняться до чвар, зрад та інтриг. А от дикобрази? До чого сняться дикобрази? І ця золота піраміда? Цей загадковий голос? До чого це все?

Лежу. В спину повіває теплом істоти, що лежить поруч, повернувшись до мене задом… Дружино моя! Дружинонько… Дружинчучуленько… Яка ти у мене тепла… Тепло! Тепло! Падло! — згадую я свою вечірні обіцянки сходити зранку за молоком. Восьма десять. Лежу! Плаваю в тепло-молочних паволоках Морфею! Анус людства! Безвільний бурундук! Нумо встати! На раз-два-три..! Натомість лежу.

Ну встав би? А далі що? Холодна підлога, сірий ранок, тиша, прохолодна вода, дзеркало, зубна щітка, моя пика у дзеркалі, краплі води на підборідді, мої зуби (нормальні, білі), мої губи (щось таке рожево-незрозуміле),