Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Взірець творіння у розквіті сил! Молодий український патріот! Актор одного з провідних державних театрів, визначний діяч (у своїй уяві) нової генерації українських митців, дослідник сучасного трансавангарду, теоретик постмодерну, критик-практик, діалектик, схимник, ідіоматик, радянської армії сержант запасу, ліричний баритон (але в душі драматичний тенор), син своїх батьків, батько своєї дитини, громадянин незалежної України, відданий бандерівець, закінчене безвільне гівно, бевзь, хвалько й бовдур. Лежить у своєму ліжку й кліпає очима.
Вісім тридцять. От і минули ще двадцять хвилин мого життя, моєї молодості, свіжості й ніколи вже не повернуться. Настане час і на смертному одрі ще згадаєш ці двадцять хвилин, що їх марно витратив на міщанське валяння у ліжку. А скільки добра й користі світові можна було б принести: встати, помолитися Богу, зробити зарядку, погодувати птахів, вийти на свіже повітря і відчути радість буття, купити молока дитині, приготувати сніданок, розбудити поцілунком дружину… Натомість лежу!
«Бее! — думаю. — Набридло! Зараз зберуся на силі й за п'ять хвилин встаю! Та ні! Чому через п'ять!? Встаю просто зараз без роздумів! Ну, на раз-два-три!». Але натомість все одно лежу. «Нічого, — думаю, — якщо вже вирішив встати за п'ять хвилин, то краще вже хай так. Не треба так швидко змінювати свої плани». Лівий бік вже затік. Перевернувся на правий. «Хм», — задоволено хмикнув про себе побачивши оголені плечі дружини. Простягнув руку під ковдрою і поклав їй на стегно. Пристати чи що? Почав легенько погладжувати її по нозі, животу, прислухаючись до внутрішніх бажань. Вона, здається, глибоко спала, то й вирішив її не чіпати. Сірий ранок. Тиша. Знов почухав носа. Затих.
Таке широке комфортне ліжко-диван (подарунок батьків). Нам його страшенно не вистачало, коли на початку наших стосунків ми виривали у долі якісь ліжка в гуртожитку, якісь кімнати у друзів, і я стрибав у твій сад і милувався його чарівними закутками, виноградом і трояндами, пив мед і вино з його мармурових фонтанів, заглядав у таємничу темінь озер, бавився травою та ніжними пелюстками, припадаючи спраглим тілом до твоїх прохолодних ручаїв та потічків, якими ти мене напувала. І ми зустрічали зорі у якихось халабудах і тісних хрущовках, на дніпровських пляжах і лісових полянах, і нам було абсолютно байдуже, де саме кохати одне одного. І от тепер ми лежимо в подружньому ліжку, і я можу робити з тобою, що хочу, але сьогодні зранку я нічого не хочу, бо, здається, не хочеш і ти! Дивани… дивани… дивани… Приходять почуття — немає диванів. З'являються дивани — проходять почуття. Але натомість з'являється досвід, обережність, стриманість, діти, книжки, килими, меблі, побутова техніка, нові звички…
«Є-є-є-єх», — це я позіхнув. Дружинонько моя, Джульєтонько, ти виконала свій одвічний обов'язок, викупила частину гріха, який ми принесли з тобою у цей світ, в муках народивши дитинку, і тепер така байдужа й нерухома лежиш, повернувшись до мене спиною, і не знаєш, як страшно й боляче прокидатися твоєму чоловікові, не знаючи, що чекає його попереду, як складеться його день, у якому на нього чигає безліч монстрів і вурдалаків, чоловікові, який заробляє грошей трохи більше, ніж коштує десять пляшок горілки, і не тому, що не може заробляти більше, а тому, що не хоче займатися різною гидотою (торгувати шкарпетками, сигаретами, тією ж горілкою, різним закордонним крамом тощо), бо воліє заробляти гроші тією професією, на яку поклав роки життя. Адже так призначено йому від віку — орати ту землю, що «… родитиме йому терня й будяки, і їстимеш польові рослини. В поті лиця свого споживатимеш хліб твій, доки не повернешся в землю, що з неї тебе взято; бо ти є порох і повернешся в порох» (Буття. Гл. 3). Але я готовий працювати! Я буду працювати днями й ночами заради твого щастя, заради наших дітей, заради країни, в якій ми живемо…
І знову пливуть у мене перед очима молочні смуги й туман застеляє очі… Далеко біля обрію в туман сідає сонце. Море тихе та спокійне, легкою хвилею накочує на піщане плесо, по якому розсипано білі крапки чайок… Я йду берегом моря, і під ногами моїми рипить крупний чорноморський пісок… Йду туди, де у воді лежать великі кам'яні брили і сидять рибалки. Мені конче треба довідатися, чи ловиться сьогодні бичок? Я терміново маю наловити цілу мідницю бичка й нагодувати ним свою родину та всіх голодних. Я підхожу до рибаків, і раптом земля під моїми ногами розверзається у величезне провалля, і я лечу кудись униз. «А-а-а-а-а!» — чую я крик дитини. «Пісять хоче!» — думаю крізь сон. Тю! Цап смердючий знову заснув!
Лежу на животі. Чую, як дружина підхопилася й знову садить донечку на горщик. Чую плюскіт рідини… Дзюр-дзюр-дзюр… Кап-кап-кап… «М-м-м-м» — замугикав я уголос, прагнучи вдовольнити аналогічне бажання. Але лежу. Поволі під теплою ковдрою повертаюся на правий бік і крізь напіврозплющені повіки ніжно спостерігаю, як на протилежному боці ліжка вовтузяться мої…
— Дай ногу.
— А-ни…
— Дай кажу.
— Ма-ма, ля-ля-ля.
— Так, моя рідна, так, моя кохана, — дружина вдягає доньці колготки.
— Оресте, вставай рідненький, вже скоро десята година ранку, — цю фразу, здається, адресовано мені. — Ти ж обіцяв вчора сходити по молоко. Там тільки для Софійки лишилося…
— Яка там десята? — обурююся я з-під ковдри. — Тільки п'ять хвилин на десяту. Я, до речі, тільки десь о третій заснув.
— Чому? Давай ручку… — дружина вдягає дитині кофтинку.
— Печія мучила, — це я трошки вигадую, аби вона мене пожаліла й відчепилася.
— Треба менше їсти на ніч, от і не буде печії, — суворо відрізає дружина. — Подивись за дитиною, поки я вмиваюся…
— Постав кашу, — кажу я їй навздогін тоном вмираючого лебедя.
Місце дружини коло мене займає моя кохана донечка. Я її так люблю, так люблю, що навіть пером описати не можу. Ніжна, лагідна, тепла, запашна, просто — а-а-ам, — з'їв би від любові. Ба-ба-х — це я одразу дістав від неї
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.
