Читати книгу - "Віннету І"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 176
Перейти на сторінку:

— Ви ще й питаєте? Ви ж повинні розуміти, що тепер перетворили усіх цих людей на своїх затятих ворогів.

— Це не я. Не я починав.

— Це правда, але вони — ваші вороги. Вони ніколи не пробачать вам того, як ви збили з ніг двох із них.

— Можливо. Але я не боюся. Ці два удари кулаком викликали повагу до мене; тепер не кожен наважиться мене зачепити. А до того ж, мене підтримують Гоукенс, Стоун і Паркер.

— Як вважаєте за потрібне. Бажання людини — закон. Мені ви би знадобилися. Але чи не могли б ви мене трохи провести?

— Ви збираєтеся відразу ж їхати назад, містере Вайте?

— Так, ситуація не викликає у мене жодного бажання залишатися тут більше, ніж украй необхідно.

— Але ви ж повинні принаймні щось поїсти, сер, перед тим, як поїхати далі.

— У цьому немає потреби. У нас зі собою є все необхідне.

— Ви не збираєтеся попрощатися з Бенкрофтом?

— Не маю бажання.

— Але ж ви приїхали, щоби поговорити з ним про справи!

— Це так. Але я можу сказати це й вам. Ви зрозумієте мене навіть краще, ніж він. Я хотів насамперед попередити його про небезпеку з боку червоношкірих.

— Ви бачили індіанців?

— Індіанців ми не бачили, але траплялися їхні сліди! Настала пора, коли дикі мустанги й буйволи йдуть на південь. Тоді червоношкірі виходять зі своїх селищ на полювання, щоби запастися м’ясом. Кайова можна не боятися, бо ми домовилися з ними про залізницю. Але команчі та апачі ще нічого про це не знають, тому краще не потрапляти їм на очі. Я, на щастя, завершив свою роботу і їду звідси. Але покваптеся й ви! З дня на день тут стає все небезпечніше. Тож тепер сідлайте свого коня й запитайте Сема Гоукенса, чи не хотів би й він поїхати з нами!

Сем, звичайно ж, хотів.

Взагалі-то я збирався працювати того дня. Але була неділя, Божий день, коли кожен християнин, у якій би глушині він не був, повинен зібратися з силами і взятися до своїх духовних справ. А крім того, я заслужив день відпочинку. Тож я пішов до намету Бенкрофта і сказав йому, що сьогодні не працюватиму, а відпроваджу Вайта разом зі Семом Гоукенсом.

— Ідіть до чорта і зламайте собі там шиї! — крикнув він у відповідь, і я навіть не підозрював, що це грубе побажання незабаром майже здійсниться.

Я вже кілька днів не їздив на коні, і мій рудий огир радісно заіржав, коли я осідлав його. Він виявився чудовим скакуном, і я наперед тішився тим, як розповідатиму про це старому Генрі.

Ми бадьоро поскакали у цей мальовничий осінній день, розмовляючи про проект майбутньої залізниці і про все, що нас цікавило. Вайт дав мені кілька корисних порад про те, як найкраще об’єднати наші ділянки. А після обіду ми насолоджувалися простою їжею. Потім Вайт зі своїм провідником поїхали далі, а ми залишилися ще трохи полежати й порозмовляти про релігію.


Ранчо на Дикому Заході. Фото Джона Ґребла, 1888 рік. Бібліотека Конгресу США.


Гоукенс загалом був смиренний чоловік, хоча й намагався цього не показувати. Бо Дикий Захід — не те місце, де паростки релігійної свідомості можуть знайти належний догляд і розуміння. Скупо він розповідав і про своє походження. З нашого товариства лише троє, Дік Стоун, Вілл Паркер і я, знали про те, що Сем — німець. Взагалі-то його звали Фальк, і його дідусь та бабуся емігрували свого часу до Америки. Після численних перипетій долі його батьки посіли невеличку ферму поблизу Літл-Рок[23] у штаті Арканзас[24], але незабаром після того померли. Двадцятилітній на той час Сем у 1840-му пішов у ліси полювати на хутра й валити дерева і доволі швидко загартувався в різних сутичках і випробуваннях на досвідченого вестмена. Але він зберіг симпатію до своєї німецької батьківщини, і, мабуть, це було однією з причин, чому він так приязно ставився до мене, свого земляка. Час від часу на самоті ми з ним переходили на рідну мову, якою він володів доволі добре. Та здебільшого ми спілкувалися англійською, хоча б тому, що я був у цій країні новачком і хотів якомога швидше опанувати її мову.

Незадовго до того, як ми вирушили назад, я нахилився над водою, щоби попити. У кришталево-чистій воді я побачив на піску невеличке заглиблення, слід від ноги, і показав це Семові. Той уважно роздивився слід і кивнув:

— Містер Вайт мав цілковиту рацію, коли застерігав від індіанців.

1 ... 15 16 17 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віннету І», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Віннету І"