Читати книгу - "раКУРС"

у місті перетворився на справжнє свято. У більшості мешканців був піднесений настрій, бо вірили в зміни на краще. Більшість проголосувала за відокремлення від України — і це була перша перемога. Емоції зашкалювали! Нарешті з’явилася надія на краще життя. Увечері на вулицях свято продовжилося. Молодь гуляла, і ми також. Одне лише наводило смуток і хвилювання — це Люба. Ми не зустрічалися з нею тиждень. Вона посилалася на зайнятість на роботі, а я не знав, що думати. Можливо, вона уникає мене, бо я як не намагався ухилитися від розмов на болючу для неї тему референдуму та блокпостів, усе одно вона в нас відбулася при останній зустрічі.

— Як ти можеш вірити у всю цю маячню з утворенням Новоросії?! — обурено сказала вона мені.

Я не міг їй брехати, тож сказав правду про те, що підтримую і проведення референдуму, і створення Новоросії, бо далі жити при владі, яка розкрадає все, що заробляє працьовитий Донбас, яка хоче заборонити російську мову, я не хочу.

— Є інші способи змусити працювати владу на народ, — сказала мені Люба. — Не влаштовує щось, то їдь до Києва, збирай людей, мітингуй, вимагай щось від влади, але Новоросія — це міф, створений для того, щоб розбити країну на частини. Невже ти цього не розумієш?

Я не розумів і як доказ нагадав про Майдан, коли загинули люди й нічого не домоглися. Люба багато говорила, доводила, а я не заперечував, лише вислухав її.

— Подумай добре над моїми словами, — сказала вона на прощання.

Після тієї розмови ми ще не зустрічалися. Я часто бував на блокпостах, допомагав їх споруджувати. Ми наповнювали пропіленові мішки піском і складали їх біля бетонних плит. Дуже не хотілося, щоб Люба побачила мене саме там і знову торкнулася колишньої розмови.

«Ні, не може бути, щоб вона не зрозуміла, що помиляється, — запевняв я себе. — Ми поклялися бути завжди разом, і так буде».

Після референдуму минуло ще кілька днів, а Люба все ще не зустрілася зі мною.

«Дала час мені на роздуми», — вирішив я.

Мені її бракувало. Здавалося б, що мрії про краще життя наближаються, вони вже починають здійснюватися, але повноти щастя не могло бути без моєї коханої.

І я вирішив діяти. Моя задумка схожа на підліткову, але був певен, що спрацює в потрібному напрямку.

— Мамо, я сьогодні повернуся пізно, — кажу матері і йду з дому.

Тихий, спокійний вечір зустрічає мене прохолодним вітерцем. Напевно, незабаром буде дощ, і це дуже добре, бо не доведеться їхати на дачу поливати городину. Прямую в центр міста, де вечорами у сквериках багато закоханих, а поблизу ятки з квітами продають повітряні кульки, наповнені гелієм.

— Можете мені зробити десять кульок сердечками? — запитую продавчиню.

Дівчина кидає на мене розуміючий погляд і відраховує десять кульок.

— Тільки мені потрібні до них довгі нитки, — кажу я.

— Зробимо!

І ось я під смішки молоді крокую вулицями з кульками, які підіймаються вгору й висять наді мною рожевою хмаринкою. Зупиняюся під вікнами гуртожитку, де мешкає Люба, відпускаю довжину ниток так, щоб сердечки сягали другого поверху, і чекаю. Помічаю, як відчинилося вікно, з нього простягнута рука хапає за нитку, і кульки зникають у вікні одна за одною. Виглядає Люба, сміється.

— Ну ти даєш! Ти ненормальний?

— Ага! Ненормальний! Виходь, я чекаю! — викрикую їй.

Люба у вікні зникає й за п’ять хвилин уже поспішає до мене. Від неї приємно пахне парфумами, я цілую її в губи, вбираючи всім своїм єством найприємніший запах яблук.

— Дякую! — каже вона мені, і в таку мить я ладен не лише небо до її ніг пригорнути, а й підстрибнути до нього.

— Тобі сподобався мій подарунок?

— Стеля моєї кімнати як рожева хмаринка, уся в сердечках, — усміхається вона, і я милуюся маленькими ямочками на щічках.

Ми знаходимо альтанку посеред п’ятиповерхівок, сидимо там, я пригортаю дівчину до себе й відчуваю, яке воно насправді — щастя. Цілую її уста, очі, шию, руки, шепчу ніжні слова й боюся повернення до розмови про Новоросію. Ми гуляємо вулицями й знову ховаємось у тінь. Я клянусь у вірності й укотре освідчуюсь у коханні.

— Я теж тебе люблю, — шепоче Люба. — Я ніколи нікого так не кохала.

— Ми створені одне для одного й завжди будемо разом.

— Згодна, але не розумію, як ми будемо разом, коли дивимось у різні боки, — каже Люба, і все в мені завмирає. Здається, що я вже й не дихаю. — Закохані мають не лише ділити постіль, вони мають дихати одним повітрям, стати частиною одне одного, проживати одне життя на двох. А як бути нам?

Я мовчу, бо розгублений і не знаю, що сказати, я лише впевнений у тому, що ми повинні бути разом — і ми будемо, попри всі негаразди.

— Ти ж не думаєш, що між нами може стати стіна лише через різні погляди на життя? — кажу я після паузи. — Часто люди створюють родини