Читати книгу - "№2"

у підсобці канапки з вареною ковбасою на підобідок. Ми укріплювалися й нарощували м’язи з кожними відвідинами скотобійні. Нас манило сюди дорослішання і бажання перебороти внутрішній переляк, ми самостверджувалися, дивлячись на роботу пневматичного молота, і наша дитяча пустотливість каналізувалася в зливні канавки по периметру. Але звідки про це знає казах?

— Вони вам уже не потрібні?

Удруге я не знав, що відповісти. Казах уже простягнув руку за шлемом танкіста. Ольга Михайлівна мене прикінчить, якщо я не виконаю своєї місії.

— Хай будуть у вас.

Лише тепер, коли я маю віддати цей шлем танкіста, зауважив, що це дуже навіть цікава штукенція. Чому я раніше цього не помічав? М’яка тканинна каска, з ушитими двома навушниками, нагадувала розбухлу шапочку для плавання, дуже теплу, з вичинкою всередині, в ній мало би бути зручно їздити в танку, де страшенний гул і тиснява.

— Ти хоч знаєш, де він був? — запитав казах, беручи шлем.

— У нас у школі, — я був сама невинність.

Казах безсило посміхнувся і... погладив мене по голові. Його рука була теплою і зовсім не шорсткою. І він теж бував на скотобійні. Еґізбай Жайдарбекович. Так його звали. Нереально вимовити.

Перші дні моєї країни невпинно більшали до перших місяців, перші місяці — до першого півріччя, перше півріччя — до першого ювілею, а далі я вже не рахував. Коли щось нове й омріяне не приносить щастя — воно линяє, як дворняга. Удома всі побутово-технічні предмети наче змовилися й почали ламатися. Спочатку гавкнув телевізор, потім потік фреон у холодильнику. Предмети фанатично трималися своїм кореневищем за стару епоху і вперто не хотіли входити в нову. Різного роду прибори горіли від того, що працювали за прямим призначенням. Виконання основних функцій було слабким місцем старого часу, а новий час, мов на зло, гаряче успадкував саме це — речі відмовилися виконувати свої безпосередні обов’язки. Це було дуже по-людськи.

Навколо мене іскрило саме життя в момент короткого замикання. Кожен боявся втрутитися в плин життя, щоб, чого доброго, не вбило. Я бачив людей, в яких украли мрію. Момент народження країни став не початком, а кінцем. Зникли устремління. Зникла мотивація чогось прагнути. Зник орієнтир на горизонті. Усе вже сталося, нова країна є, ось вона, вона всюди, куди не зиркни — стало нудно, дуже нудно.

Виживання в не своїй, накинутій «владою рад» системі координат було набагато цікавішим і захопливішим. Було безліч викликів, які треба було долати; було безліч ям, які треба було майстерно оминати; був цілий чагарник лицемірства, в якому треба було не заблукати. Тоді життя пульсувало підпіллям, неписаним дисидентством тих, хто навіть у ту епоху намагався зберегти своє обличчя. А нині — усі розгубилися і дезорієнтувалися. Так трапляється, коли дитина божеволіє на темі каруселей, а коли раптом там опиняється, то спантеличено кліпає очима і не здатна оцінити своє щастя. Виклики ж то залишилися, але їх перестали долати. Ями були все ті ж, і в них почали падати; чагарник лицемірства ще більше розрісся, і з нього вже ніхто не намагався видертися вцілілим.

Ольга Михайлівна стала штатною рухівкою, пошила собі синю спідницю, яка нагадувала саронґ (традиційний чоловічий одяг Камбоджі) з жовтим колоссям на половину площі; вона почала щонеділі відвідувати церкву, навіть вечірні служби. Казах невдовзі помер, одразу після першого Різдва у новій країні. На моїх уродинах було більше людей, ніж на його похороні. Я теж не пішов. Шлем танкіста, який невідомо де бував, я вже ніколи не тримав у руках.

Адептами нової країни стали найпосередніші, малограмотні, крикливі істоти. Я кілька разів ходив на мітинги — популярні в той час акції масового психозу, на яких першу скрипку грали ті, хто за старих часів міг грати хіба що на болванці. Вони ніби дорвалися до переднього плану, і затуляли собою всіх мислячих, які задумано спостерігали за дивними метаморфозами навколо. Дивлячись на заслинених промовців із виряченими орбітами, я ніколи й не подумав би, що патріотизм може бути аж таким неестетичним.

Пострадянські люди мене розчарували набагато більше, ніж радянські. Чорноробочі махали прапорами і тішилися, як малі дітки, а великі діти в широчезних хоругвовидних штанах, випрасуваних на кант, зривали собі горло під овації однодумців. Велика жовтнева соціалістична революція розгорталася перед моїми очима, бо це було саме у жовтні, робітники і селяни творили нову історію наприкінці століття, принаймні їм так здавалося. Ті, кого раніше називали інтеліґентами, замкнулися в своїх норах, вони виявилися занадто радянськими і не підійшли новій країні. Їхній спокій і врівноваженість виглядали як слабкість і нерішучість, а країна тим часом оголосила кастинґ на найполум’яніший виступ біля мікрофона. Оратори змагалися між собою на ідейних началах, тимчасом як заводи, шанси і брама часу закривалися.

Я виїжджав ровером на окружне шосе і бачив, як поля, де раніше росло щось насичено жовте, сирітливо пустують і поростають талабаном. Мені тяжко піддавалося розумінню, чому кількість любові до країни геометрично прив’язана до кількості розрухи. Розруха стала синонімом початку мого життя в моїй новій країні. Я бачив розруху у приміщеннях, в екстер’єрах, на природі, в місті й поза ним. Вона повсюдно ходила за мною, нашіптуючи єретичні, зрадницькі думки.

— Своя країна — це не так уже й класно.

Статеве дозрівання — ось що стало моїм щастям у нещасній новій країні. Хтось, може, чекав на новий мітинг — а я чекав на нову полюцію. Я вважав, що це — дар Господній за хороші вчинки і гуманне ставлення до тварин. Липка змазка на моєму животі зобов’язувала мене допомагати старшим перейти через дорогу і щовечора, за винятком дощової погоди, вигулювати нашого пса. Засинаючи, я пожадливо чекав на побачення з суккубом, цим демоном хотячки, і він, о благо, був моїм частим гостем. Розкривши в собі статевий потенціал, я пережив реновацію. Я почав старанно прислухатися до кволих голосочків десь глибоко всередині, я не міг нічого розібрати, я не знав цієї мови, це не був санскрит, це більше нагадувало голоси з чужої квартири, які ти ніяк не можеш розчути розбірливо, зате ти точно впевнений, що цю мову ти знаєш, вона інтонаційно твоя. Мої геніталії перетворилися в квітневу бруньку, яка готова була луснути від найменшого тертя об ковдру. То була маґма, повінь, повноводдя, повнява цілком нових сенсорних відчуттів, від яких забивало памороки і німіли кінчики пальців. Усе відійшло на задній план: нова країна, люди в ній, розруха, зденервованість у повітрі. Я цілковито відійшов у вирій своїх нововідкриттів, звідти я повертався лише вимушено; з дзеркала на мене починав