Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

що подав ідею, як оформити його новий офіс. Він питає: «Які зробити газони й клумби?» А я: «У вигляді басейників! Замість доріжок — місточки! Замість квіток — водорості й латаття!» Йому так сподобалось, що аж преміював мобілкою! А як ти там?

— Спасибі, добре. Зараз із Павликом газету робимо.

— Хто такий Павлик?

— Дуже хороший хлопець. Приїду — покажу дещо з його малюнків. Вони перемагали навіть у Японії!

Коротко переказала йому сюжети найкращих Павликових творінь, включно з малюнком на асфальті. Не забула додати й про власні успіхи при малюванні сонця, а також — про гурток за інтересами.

— Ага, — Сашків голос трохи приглушився. — А-а-а… за домом… не скучаєш?

Еге ж, його дуже хвилює, чи скучаю за домом! Випитує, чи Софійка скучає за ним!

— Так, потрохи. Але я їм часто дзвоню. То як там, до речі, наша Чорнобілка?

— Хто? А-а-а! Та якось… То те, то се — ще не встиг запитати! Думаю, що добре. А…

Сашко збирався іще щось мовити, але, звичайно, не був би він Сашком, якби у нього не кінчились гроші на рахунку! І п’ятнадцяти хвилин не пробалакали!

— Ку-ку! Приві’!

Вітина поява, як завжди, мов сніг на голову. Тим паче, сьогодні Ві-ку-ку прийшла трохи раніше: у дощ менше роботи вдома. Не бачились уже кілька днів: подруга поралась на городі, Софійка ж перестала виходити з табору.

Дощ усе лив, тож сиділа на маленькій веранді. Десь у головному корпусі журі вже судило газети, подані від кожного загону. Софійка нічого доброго не очікувала: звичайно ж, переможе та сама дружба.

— Соф’, чому така сумна?.. Соф’, ну, признавайся? Не мо’ додзвонитись до Вада?

Віта й тут права. Але Софійка сумувала не тому: зведено нанівець її таланти психолога й пошуковця!

— Соф’, ну, годі нюняти! Соф’, ну, хоч, я тобі станцю’? Чи заспіва’?

— Ліпше казочку розкажи! — буркнула напівусміхнено.

— Казочку? Буде нашій Соф’ казочка! Яку б це втнути? Про курочку Ря’? Про Русалоньку?

— Знаю я ці, напам’ять уже! — відмахнулась.

— Ах, зна-а-а’? — Віта взяла руки в боки й сіла навпроти Софійки. — Тоді розкажу щось із тих казок, що тільки в Леськовичах відають! Ось, наприклад, слово в слово, яку моя ба’ розказували, а їм іще — їхня ба’! Про пані Фіртичку!

— Яку ще пані Фіртичку? — скривилась.

— А ось яку! Всідайся і слу’!

23. Вітина казочка

Жила собі колись у Леськовичах одна сирітка — Маруся Фіртик. Якось разом з іншими жінками ходила вона білити панські покої. А верталась — напали на неї панські собаки й геть-чисто подерли одяг. Прийшла Маруся додому— плаче, сльозами заливається. Що кривдно, а що спідниці шкода. Сорочку можна полатати, а зі спідниці — саме ґонтя зосталось. Спідниця ж у неї, сироти, єдина.

Добрі люди їй і нараяли: сходи, Марусю, до пана і проси, хай спідницю відкупить.

Так вона й зробила. Засміявся на її скарги пан. А тоді повів до сестриної кімнати, відчинив сестрин гардероб та й каже:

— Візьми собі, що хочеш!

Дивиться дівчина, а там — як не оксамитове, то шовкове. Такого ж, щоб у селі показатись, то й нема. В цих убраннях ні на роботу, ні на вечорниці!

— Мені, прошу пана, — благає несміливо, — десятчане!

— Десяток? — перепитує пан. — Про мене, бери хоч і десяток! Я сестрі (бачить, що сестра дуже його витівкою невдоволена) інше куплю!

— Та ні, прошу пана, — доводить сердега, — десятчану б мені! Одну! Таку осьо, як була на мені!

Регоче пан: дійшло до нього, що десятка — це грубе саморобне полотно.

— Нема в мене такої! — кепкує з убогої. — Не знаю, чи й грошей на таку дорогу стане!

Маруся в сльози. Вже й не рада, що прийшла. Аж пан раптом:

— Слухай, може, ти б вийшла за «прошу-пана» заміж, а там би вже дали раду з твоїми спідницями?

Як тільки це промовив, так панова сестра (а вона була стара дівка) й змінилась на лиці.

Маруся ж хоч і бідна, як дерево зимою, але дуже гарна була! Просто красуня писана!

— То що? Вийдеш за мене? — допитується пан.

— Не хочу,