Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

закольцовані, затверділі, зовсім божевільні. Повна темрява. Я так зрозумів, десь на початку дев’ятнадцятого століття пияк за цей гульден продав єдину свою дочку. Напевне, в бордель продав, або ще кудись, я до кінця не в’їхав. А потім того пияка кошмари замучили, він втопився. Ну я й погуляв його кошмарами, ледве кришу не знесло.

Ярковський вимкнув вітрину, відкрив бар, налив собі коньяку. Випив і сказав:

– До Костиків варто завітати.

– Варто, – погодилась Sаня. Вона все ще стояла над згаслою вітриною, задумана і сумна.

– Маріанна – єдина з потерпілих, з якою можна поспілкуватись, – нагадав Ярковський. – Також вони могли зберегти свій примірник Варвариного реферату. Усім гостям тоді видали іменні примірники.

– Я в такому вигляді не піду, – дівчина доторкнулась до садна на чолі.

– Пусте тобі в голові.

– Це не пусте. Я ж на довірі працюю. А яка довіра до такої морди?

– Довіра – справа наживна, ситуативна. Посидимо з ними, побалакаємо, чай поп’ємо. Їх попустить, розслабить. Півгодинки, годинка, і ввійдуть в контактний стан.

– Такі, як вони, хрєн розслабляться. Данило ще той крєндєль.

– Щось цікаве про нього знаєш? – насторожився Ярковський.

– Типу того.

– Розповідай. Якщо не секрет, звісно.

– Не секрет. Я одне оповідання його читала. Данило ж не лише журналіст, але й літератор. Типу, як твій друг сім’ї.

– Куди не кинь, усюди творчі особистості, – гмикнув Ярковський.

– Воно не просто оповідання. Цілий винос мозку. Там головний герой – дівчина, яка вірить у карму. А їй просунуті дружбани кажуть, що души грішників відбувають кармічне покарання в тілах комарів, тарганів, мух усяких. А вона в дитинстві вбивала комарів за гроші.

– За гроші?

– Її бабуся таку гру придумала. За кожного вбитого комара давала онучці двадцять п’ять копійок. Тато зробив їй мухобойку і вона ціле літо полювала за комарами. На морозиво заробляла. А коли їй навішали про душі грішників, вона зрозуміла, що завдяки бабці опустила собі карму нижче плінтусу. Типу, вбиваючи комара, вона робила кармічний upgrade тій душі, що в ньому каралась, на всі триста рівнів, а свою кармочку, відповідно, на триста рівнів опускала. Така от біда була в дівчини. І тоді вона вирішила рятувати свою карму через страждання. Пішла на якесь грьобане болото, роздяглась там й віддала себе на поталу комарам. Такий жорсткий хід конем. Далі той Костик детально так описує, як комари її всю обліпили, як встромили в неї свої грєбучі хоботи, як вона вся розпухла від їхніх укусів, як в неї свербіло все. Потім в неї від такого мазохізму конкретні галюни почались. Видіння, прозріння. Вона там усякі благі світи побачила і Брахму на золотому троні і всяку іншу хрєнь. Карочє, цілу ніч вона на тому болоті спокутувала гріхи дитинства, спілкувалась з вищими сутностями, а під ранок прозріла на всю балду і ледь не стала буддою. Вже й трохи світитись почала. Але тут звідкілясь прибігають здичавілі пси, нападають на просвітлену дівчину і згризають її на смерть. Загризають і все. Фініш. Уявляєш сюжетик? Щоб таке написати, треба добре чайником довбанутись. Або круту шмаль вдути.

– То були пси, чи демони в образі псів?

– Демони?

– Ну там ракшаси чи хумени. Нічні нападники.

– Там про демонів нічого не було. Звичайні пси.

– Творчі люди усі з прибабахом, – узагальнив Ярковський. – До речі, добре, що ти мені це розповіла.

– Щось придумав?

– Можливо.

Sаня не стала розпитувати. Вона рушила на кухню й повернулась звідти з горнятком гарячої кави і товстим бутербродом.

– Знаєш, Ярковський, що найбридкіше? – запитала вона, зручно вмощуючись на дивані, й сама відповіла:

– А найбридкіше, Ярковський, те, що десятки людей бачили, як той мудак тягнув мене з кафе і потім вулицею. І всі відвертались. Хоча я верещала як дурна. Виривалась і вересканила на всю вулицю. А вони, суки, відвертались і йшли собі далі…

«А скільки народу бачило, як ту нещасну школярку упирі заштовхували до авта… – згадав Ярковський. – Бачили, відвертались, відтак мовчали. Вони завжди відвертаються. Завжди».

7

[№ 13- Костик Данило Кімович, журналіст, письменник, 45років, № 14- Костик Маріанна Іванівна, журналістка, дружина Данила, 33роки]

Костики жили на шостому поверсі будинку зі зламаним ліфтом. Проходячи сходовим майданчиком між четвертим та п’ятим поверхами, Ярковський відчув недоречний запах. Вишуканий аромат (гвоздика, бергамот, майже невідчутна присутність кориці), що пробився крізь солодкавий сморід зогнилого гарбуза і котлетно-борщові випари. Солтис розповідав учням, що раптова поява недоречних запахів може виявитись ознакою близькості блукаючих червоточин. Наставник казав, що десь недалеко від нашої реальності існує неймовірно пахучий світ. Навіть звичайних людей досягають випадкові хвилі вібрацій з того світу, котрі їхні мізки розкодовують у вигляді запахів – іноді приємних, але частіше відразливих. Індійські йоги вміють оперувати цими вібраціями, огортаючи себе (на радість прочанам, жінкам і дітям) квітковими ароматами.

«Випадковість є непізнаною необхідністю», – згадав Гегеля Ярковський і змобілізувався. Близькість червоточини попереджала про несподівані розгалуження подієвих ліній, про витоки колективних емоцій та засідки зла. Можливо, в одній з тутешніх квартир зібрались для спільних медитацій кришнаїти, можливо, на сходах причаївся серійний убивця, можливо, десь поблизу усамітнились шалено закохані одне в одного підлітки. Можливостей було безліч, але Ярковський за багаторічною звичкою готувався до найгіршого. Він зручніше обхопив викрутку, яку постійно носив у кишені, й розщепнув плащівку.

Але за поворотами сходів не чекали маніяки і спини закоханих не обдирали штукатурку на майданчиках п’ятого і шостого поверхів. Натомість під ногами дзенькнуло скло.

«Розбитий флакон?» – принюхався Ярковський, але не відчув запаху. Ще кілька кроків і він опинився перед металевими дверима з цифрою «17» над лупатим вічком. Не знайшовши дзвінка, він постукав у двері.

Пройшло кілька довгих хвилин, поки за фарбованою бляхою почувся металевий ляскіт. Потім скрипнули немащені завіси.

«Там внутрішні двері», – зрозумів Ярковський і покликав:

– Данило Кімович, ау!

– Ви хто? – глухо запитали з-за бляхи.

– Олександр Ярковський.

– Я вас знаю?

– Навряд чи.

– А чого вам треба?

– Я за дорученням Миколи Григоровича.

– Якого Миколи Григоровича?

– Осинського.

– А йому що треба?

– Може, ми не будемо це через двері обговорювати, – Ярковський відчув, як відкриваються вічка на дверях справа і зліва, як допитливі погляди, наче слизькі мацачки, повзуть його обличчям.

Знову ляскнув замок, тепер вже на бляшаних дверях, їх відчинили. У прорізу між ними й одвірком виникло товсте кирпате обличчя-сонях, обрамлене рудою «скандинавською» борідкою. Таке обличчя у дитячих книжках малюють Карлсону. Тому, що живе на даху.

– Так що сталось?

– Ви Костик Данило Кімович? – уточнив Ярковський.

– Паспорт показати, чи як? – господар сімнадцятої квартири виглядав стривоженим. – Ви не крутіть, кажіть: навіщо я