Читати книгу - "Артеміс Фаул. Місія в Арктику"

довбешку так, що ніякі чари не пришиють назад. При влученні в інші частини тіла все може обійтися, якщо, ти, звісно, не забув (не забула) одягти обов’язковий для вилазок на поверхню мікроволоконний комбінезон, нещодавно запатентований мною. Але ж ти справжній ЗПОПівець (справжня ЗПОПівка), то й навіщо тобі якийсь там нікчемний комбі?

Холлі насупилась. Найдужче О’Гир дратував саме тоді, коли мав слушність. Вона й справді вскочила у перший-ліпший шатл, навіть не подумавши перевдягтися у комбінезон для наземних мандрівок.

Холліні очі порівнялися з Лаккеєвими очима, хоча вона все ще на метр не діставала до землі. Натиснувши на кнопку, щоб підняти забороло, Холлі роздосадувано скривилася: ну чому ця пневматика так гучно сичить?

Лаккей також почув сичання вивільненого газу й миттєво навів «Зіґ Зауер» на джерело звуку.

— Ельфе! — сказав він. — Я знаю, що ти тут. Негайно знімай захисний екран, або я починаю стріляти.

Тактичної переваги над супротивником як не було. Забороло її шолома піднято, а охоронців палець лежить на спусковому гачку. Ельфиня зробила глибокий вдих і прибрала захисний екран.

— Привіт, Лаккею, — рівним голосом сказала вона.

Лаккей підняв дуло «Зіґ Зауера» догори.

— Привіт і тобі, капітане. Тепер повільно опускайся на землю і не здумай…

— Опусти пістолета! — звеліла Холлі голосом, багатим на гіпнотичні модуляції.

Рука з пістолетом затремтіла, але не опустилась. Лаккей щосили опирався гіпнотичним чарам.

— Опусти пістолета, Лаккею! А то я підсмажу твої мізки. Не змушуй мене це робити.

На Лаккеєвій скроні запульсувала жилка.

«Дива та й годі, — подумала Холлі. — Зроду не бачила такої стійкості перед чарами!»

— Не опирайся мені, людино. Підкорись!

Лаккей розтулив рота. Ага, щоб крикнути, остерегти Артеміса. Холлі ще дужче зосередилась, вивергаючи на упертюха цілі шквали магії.

— Я сказала: опусти пістолет!

Краплина поту скотилася по щоці тілоохоронця.

— ОПУСТИ ПІСТОЛЕТ!

І Лаккей нарешті опустив свою зброю — поволі, знехотя.

— Чудово, багноїде! — усміхнулася Холлі. — А тепер повертайся до автомобіля й поводься так, ніби нічого не сталось.

Охоронцеві ноги скорилися чужій волі, нехтуючи сигнали, які посилав їм господарів мозок.

Холлі знову закрилась захисним екраном. Це вже їй подобалося дужче.

Артеміс тим часом складав на ноутбуку електронного листа.

«Шановний пане директоре Ґвіні! — було в тому листі. — Абсолютно безтактний допит, що його вчинив ваш шкільний психолог моєму синочкові Арті, змусив мене забрати його з вашого навчального закладу, аби відправити до швейцарської клініки „Мон-Гаспар“ для проходження курсу терапії у справжніх фахівців. А ще я обмірковую питання про притягнення вас до суду. Але ви навіть не намагайтесь законтактувати зі мною, бо я можу розсердитися ще дужче, а в таких випадках я негайно подаю позов.

Щиро ваша

Анґеліна Фаул».

Артеміс відіслав листа й дозволив собі розкіш — ледь осміхнутись. Цікаво, який буде вираз обличчя в директора Ґвіні, коли той отримає листа? Шкода, що мініатюрна відеокамера, яку він, Артеміс, установив у директорському кабінеті, посилає сигнал не далі, ніж на милю.

Лаккей відчинив передні двері й, ніби повагавшись мить, важко плюхнувся на сидіння.

Артеміс зачохлив свій телефон.

— Чи не капітан Куць завітали до нас? Може, ви б перестали вібрувати й перейшли у видимий спектр? Так нам було б зручніше спілкуватись.

Холлі тут і стала видимою. В її руці тьмяно мерехтів бластер. Здогадайтесь, на кого він був спрямований.

— Прошу вас, Холлі, припиніть. Невже в цьому є необхідність?

— Чи є в цьому необхідність? — презирливо пирхнула ельфиня. — Ану погляньмо! Викрадення представника Чарівного Народу, завдані йому тілесні ушкодження, вимагання викупу, та ще й ціною життя згаданого представника, — чи ж цього не досить? Тож, гадаю, необхідність у цьому є.

— Ви вже пробачте, капітане Куць, — усміхнувся Артеміс. — Я був такий юний і корисливий. Хочете вірте, хочете ні, але нині я навіть трохи розкаююсь у тому, що зважився тоді на таку ризиковану затію.

— Невже аж настільки розкаявся, що ладен повернути золото його законним власникам?

— Ні, — признався Артеміс, — не настільки.

— А як ти здогадався про мою присутність?

Артеміс стулив пальці пірамідкою.

— Ключів до розгадки було декілька. По-перше, Лаккей не зазирнув під авто, щоб перевірити, чи немає там бомби, а зазвичай він завжди так робить. По-друге, він повернувся з порожніми руками, а мав узяти з дому дещо. По-третє, двері машини лишалися відчиненими протягом кількох секунд, а така недбалість неприпустима для справжнього фахівця з питань безпеки. І, по-четверте, я розгледів легеньке мерехтіння, коли ви проникли в салон. Усе елементарно.

— А ти спостережливе багноїденя! — похмуро осміхнулася Холлі.

— Стараюсь. А тепер, капітане Куць, чи не були б ви такі ласкаві сказати, що привело вас сюди?

— Наче ти й сам не знаєш!

Артеміс на мить замислився.

— Цікаво! Здогадуюся: щось скоїлось. І за це «щось», безперечно, вважають відповідальним мене. Отже… — Він ледь повів бровою, що мовою емоцій Артеміса Фаула означало найбільший подив. — Отже, хтось із людей веде торгівлю з Чарівним Народом.

— Разюче! — похвалила Холлі. — Точніше, було б разюче, коли б ми не знали, що за цим стоїш ти. Тож викладай усю правду-матку. Віднікуватись нема сенсу: якщо ти не скажеш правди, ми добудемо її з файлів твого комп’ютера. Я певна, там знайдеться вся потрібна нам інформація.

Артеміс закрив ноутбук.

— Я розумію, капітане, що ми з