Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

(примітка М. Лика, професора: «Такого, який у цій церкві служив раз на тиждень за чергою»). Правда, як довідався про це «седмичний священик», не сказано: чи вода перетворилась у мед у кухлику (в такому разі скуштувати його просто), чи в Теодоровому роті (коли так, що священик мав скуштувати те, що залишилось у роті, що на теперішні мірки негігієнічно). Але не будемо дріб’язковими.

Далі в житії йде повчання, яке Теодор міг перенести у вірші зі своєї виголошеної в тій церкві орації. Тим-то, щоб читач збагнув головну думку орації, подамо цей глибокодумний пасаж:

Отак, як океана чудні повнять ріки, Господня благодать так сповня чоловіка, Од себе-бо не можуть нічого вчинити, З такого через Бога святих йдуть просити. Ангельський розум кожен збагнути не може, Трудящий літописець у силі знеможе, Родів простих імення усіх не назвати, Ум скорописця вишнє чи зможе пізнати?

Тут можна Теодорові поаплодувати й признати, що недаремно входив із ним у балачки найбільший розум наш Григорій Сковорода, який хіба в одному виявив недостатність: у ставленні до осіб жіночої статі, адже й жінки не всі однакові. Однак вибачимо цю слабину в мисленні великого мудреця; просто не здобув на цьому полі достатнього досвіду (примітка М. Лика: «Здається, мій колега-писака написав цю реляцію про Г. Сковороду, трохи жахаючись гемонського гніву сучасних феміністок, а особливо лютих київських, які бувають немилостивіші й мужожерніші, як давні чародійки»).

Коли б на цьому закінчити, вийшов би чудовий хепі-енд, притому значно природніший, як у сучасних американських фільмах, де це, кажучи перекручено, «хапай H.», тобто наживу, а отже, смаки низової публіки, завжди солодкаво-фальшиве, а по-народному кажучи, приший кобилі хвіст, хоч слово «хвіст» фонічно менш подібне до «хепі», як «хапай». І друге «я», той, що назвався автором цього опусу, залюбки б так учинив, бо йому, тобто мені, набридло дорікання читачок і критикес, що кінці моїх творів завжди не визначені. Але проти того рішуче запротестувало перше «я», тобто професор історії, а ще й носій прізвища Лико, бо він жахливий влізайло, хапач чи копач дрібних історичних фактів, такий же завзятий, як Копач зі «Ста тисяч» І. Карпенка-Карого, тільки той скарбів не знаходив, а цей, хоч так само скарбів не знаходив, але, образно кажучи, уламків скриньок та горщиків, у яких, може, ті лежали, виявляв часом більше, ніж потрібно, тобто деякі уламки брав за залишки посудин для скарбів, а насправді в історичних часах їх викинула якась жінка, розбивши горщика чи скриньку на голові свого коханого чоловіка чи любаса після того, як довідалася, що той чи той заблукав у гречці і не зовсім щасливо намагався з неї виблукати.

А постав професор Микола Лико проти моєї пропозиції завершити тут оповідь про Теодора Петровського через те, що знайшов акта переяславського уряду, де йшлося, що урядникам не вдалося відшукати тих осіб, які чарували Теодора, принаймні такі в самому Переяславі не жили. Ось чому Петровський і написав у віршованому житії, що його обвивали у свої сіті не люди-чарівники, а диявол, що має здатність до зміни своїх персоніфікацій; коли ж на це пристати, то неважко збагнути, чому дійовці того акту ніби у воду впали й пропали. Він же сам, Теодор-канцеляриста, твердо вірив, що таке до них, дияволових слуг чи персоніфікацій, чинив таки святий Макарій. Але попри те хлопець ніколи не забував про бачність і поводився після того вельми остережно, як то кажуть, з оглядками, бо мав собі таку настанову. Щоб те довести, багато не треба, а повернімося до попереднього тексту, де можна знайти сякі-такі виплетені Клото ниточки.

У своїй антижіночій балачці з Григорієм Сковородою Теодор Петровський-Лико зарікся, заявивши, що тепер обходитиме лукаве плем’я, яке зробило реальну спробу обвити його сітками диявола, десятою дорогою. Отож він так і чинив. Коли мусив кудись іти чи їхати, то ніколи не їхав ані йшов прямою дорогою, а все околясом, ще й заплутуючи сліди. Відтак часом і сам не міг визначити: четверта то дорога чи сьома, а десяту пізнавав хіба прочуттям. І завжди все йому щасливо сходило, хіба тратив задля того власного щастя часу втричі чи вдесятеро більше, ніж коли б прошкував. Мій приятель Микола Лико навіть висунув гіпотезу (це вже властивість істориків: де не знають, подають гіпотези), що у творі Григорія Сковороди «Кільце» у притчі про іноземців, що мандрували Індією, відбито досвід саме Теодора Петровського, також і розмову, яку поміж себе провели.

Ось короткий виклад тієї притчі. Господар хати, де ночували іноземці, вказав їм два шляхи: один навпростець, а другий манівцями, зазначивши:

— Не поспішайте й пройдете далі, будьте обережні й не забувайте, що ви в Індії.

Але іноземці пішли навпрошки й загинули, врятувався лише один, «що був дурніший і обережніший» і навпростець не пішов, а завбачливо затримався по цей бік яруги.

Отакий сторожкий і лякливий став Теодор; байдуже, що хтось його через це назвав би дурним. Загалом же тепер він часто відвідував мощі святого Макарія і з дозволу священика знову й знову виголошував свою орацію, аж доки вона людям набридла і ті перестали приходити. Отож вийшло так, що, виплутавшись із «сітей диявола», канцеляриста, замість утопитися, «сів на коня», можливо й того, за якого чи на якого пив малмазію перед óбразами нечистої сили, героїчно проганяючи її з очей, і то щоразу, коли виголошував орацію. І це було так, як у невдашливого наїзника, котрий знову й знову стрибає на того ж коня, аж поки почав через нього перелітати. І він, Теодор, добророзумно ті вправи припинив. Отож жив собі, хліб свій їв, воду пив і виконував старатливо належну канцелярську роботу, не забуваючи помолитися Богові та святому Макарію, якому також, очевидно, набридло слухати його мольби, адже ті помалу перетворювались у вицвілу й висушену формулу, а все, в що не вкладається частка