Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

живого духу, стає мертве і недійове. І про цю вельми серйозну рацію Теодор Петровський легковажно забувся й занадто вже покладався на прихильність до нього святого Макарія.

Відтак надійшов той фатальний день, який і додав до його історії належний кінець, тобто витворено композиційного кільця. Осмислюючи це, Микола Лико, очевидно, захопившись, не зовсім науково почав доводити, ніби Г. Сковорода знав, як усе закінчилося з Теодором Петровським, і саме тому твір, до якого введено притчу про іноземців, що мандрували Індією, також назвав «Кільце», але я, хоч титулований істориком тільки в дипломі, в цьому засумнівався, тобто ми ніби помінялися з приятелем місцями. Але професор М. Лико звелів мені нагадати читачеві, що твір Г. Сковороди «Кільце» має підназву: «Дружня розмова про душевний мир», хоч мені це уточнення здалося без особливого значення. Пізніше я признав: щось тут є, адже справді — хіба після перебутої історії Теодор Петровський не шукав «душевного миру»? Скільки ж минуло часу перебування нашого канцеляристи в «душевному мирі», ні я, ні професор сказати не можемо, бо не відаємо, але обидва погодилися, що долі возом не об’їдеш, як би не об’їжджав її десятою дорогою чи й двадцятою, і то тому, що «спадок — се фатум», як зазначила Леся Українка.

Канцеляристу Теодора якось було послано зі службовою оборудкою, судовою, бо тоді він служив у полковому суді, до речі, не здобуваючи вищих посад, хоча обов’язки виконував вельми старатливо. Поїхав бідкою на два колеса, сам нею й управляв. І ось десь у полях, де й досі стриміли стародавні могили, між яруг на нього звалилася така буря, якої він ще не переживав. Угорі мигало й блимотіло, грім струшував не лише повітря, а й землю, потемніло так, ніби це був пізній вечір, хоча трохи світла залишалося. І йому здавалося, що могили в полях почали прочинятись і з них поставали сторч сірі стовпи, трохи ясніші барвою від неба й повітря, і ті стовпи ніби зводили догори руки й молилися чи проклинали. Вдалині йшов уже дощ, власне, злива, бо звідтіля долинав шум, який катастрофічно швидко наростав. Сховатися було ніде, бо, бувши лякливим, молодик дерев біля дороги остерігався — саме в такі бурі і спадають на їхні верхівки лискавки. Принаймні в нутрі цього мерху кілька дерев уже горіло. Саме тоді Теодор і згадав про твердого свого приписа не їздити навпрошки і звернув зі шляху на путівця, а проїхавши ним якусь відстань і ще й досі не потрапивши під зливу, завернув ще раз. І хоча злива ярісно шуміла навкруги, йому вдавалося вишуковувати просвіти й шугати в них. Теодор зовсім не вичислював: чи це третя, чи п’ята, шоста чи восьма дорога (всі вони, зрештою, мали б його кудись вивести), від частих завертань йому в голові запаморочилося, відтак, щоб освіжити ту голову, злива вже його не помилувала, а звалилася й на нього. Зупинив коня й заліз під бідку, накрившись киреєю, і закоцюб, трусячись і наслухаючи, як хлющить над ним і навколо і як кирея наливається водою, відтак починає її пропускати. Ще посидів під тим непевним прикриттям, дригочучи, бо вже був мокрий понікуди. Відтак вирішив, що ліпше їхати, і знов пустив коня дорогою, яка не знати куди вела. А довкола махали хвостами і гривами вогняні коні й лунко іржали, і від того жахкого іржання молодик мимоволі вбирав голову в плечі, бо йому здавалося, що те іржання — мов батоги, що лускають по мокрій наскрізь киреї. Тоскно дивився з-під відлоги у сколочений простір, і в голові майнула думка, що це його останній день, отже, ні за цапову душу тут і пропаде. А може, це метафізично явилася йому на мить цапова душа від того козла, що на ньому колись їздив його героїчний предок і бабовал князь Семен Лико; правда, про ту пригоду з князем нічого не знав, адже була прифантазована з використанням поеми С. Кленовича, яку він навряд чи читав. Але під цю містичну хвилю почувся також блудієм, однак інакшим, бо князь Семен блудив із жіночками та дівками, а Теодор блудив, бо згубив скерунок у дорозі. Однак нам, авторам цих оповідок і читачеві, вже добре відома історія із цапом у прифантазованих пригодах князя Лика, отож я, автор, певний, що душа того цапа, який став дивним конем для князя, в цих полях напевне блукала; зрештою, існували й інші аналогії, адже й Теодор літав, як і Семен Лико, а оця мандрівка в бурю хіба не подобала до князевого блукання, коли він, напившись малмазії, шукав воріт до міста й до власного дому. Отож можна ствердити, що якихось воріт цього разу шукав і канцеляриста Петровський, тоскно дивлячись з-під кобки киреї, а в цьому світі існує непереступний закон: хто шукає, той знаходить. Тим-то мойри мали посприяти, і то напевне, щоб він своє в тій буремній варвітні таки віднайшов.

І він те своє знайшов. У глибині зливного мороку уздрів щось таке, як мерехтіння кволого вогняти, що спалахував і пригасав, ніби говорячи до нього таємною світловою мовою. А блимало вогнятко з темного накописька — здається, це був хутір із садком, але пси звідтіля не гавкотіли; очевидно, поховалися від бурі та спалахів і позаклякали. Від шляху до хутірця звертав мало в’їжджений путівець, на якому понуро поблимувало немало калюж більших і менших, у яких раз по раз відбивалися блискавичні спалахи. Відтак молодикові здалося, що ті земляні ока підморгують йому; при тому Теодор міг подумати, що й мерехке вогненя, що бачив удалині, могло бути блиманням такої ж калюжі. І мав рацію, але не в буденному розумінні, а в метафоричному, бо в буденному рація була первинною — до нього й справді таки присунувся хутір, але хлопакові здавалося, що не він до нього наближається, а той до нього. Чому ж на метафоричному рівні можна трактувати вогника як відбиток од калюжі, збагнемо, дочитавши цього скрипта.

Хутір був не бідний і не багатий, але господарчих прибудов (клуня, стайня, обора, комора, спіжарня тощо) було достатньо. Пси й досі до нього не вискочили, і молодик, прив’язавши коня з бідкою до тину, захопив коляку й поплескав узувачкою по калюжах до дверей. Дістався ж до них щасливо, бо собаки й тепер себе не виявили. Хотів застукати в двері, але від натиску руки вони прочинилися з іржавим хрипом. Теодор покинув дрючка на ґанку і сміливо