Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

мій принц театрально став на одне коліно і патетично мовив:

— Золушка, я вирасту — і ми паженімся, а сєйчас прасі у мєня, чєво ліш пажелаєш!

— Корону… — самими губами прошелестіла я.

— Што? Ґаварі звончє! — нагнувся до мене Вовоччин дідусь.

— Хочу корону!

Принц не очікував такого нахабства, отож скривився, як середа на п’ятницю, а на очі йому набігли сльози.

— Ну што же ти, внучєк? — дорікнув йому дідусь. — Ти же прінц, будущій правітєль сказачнай страни, — паетаму твайо слова далжно бить твьордим, как сталь! Паабєщал — нада випалнять!

— А што бабушка скажет? Ана мнє запрєщаєт раздарівать сваі вєщі!

— Нє бойся, я єй всьо аб’ясню!

Лише після цих слів принц, скрушно зітхнувши, зняв із себе і поклав мені на голову свою корону. Дід застебнув йому пальтечко, зав’язав шарфик, узяв за руку — й обоє, про щось перемовляючись, рушили до виходу.

— Ти будеш прінцесай, Золушка! Я тєбє абєщаю! — Вовочка обертався ще кілька разів і махав мені на прощання рукою, а тим часом вихователька одягала на мене цигейкову шубку й шапочку.

Коли ж з’явився тато, то я аж злякалася: таким сердитим я його ще ніколи не бачила.

— Я тобі кого сказав тримати за руку? Когута! А ти собі принца знайшла? — накинувся він на мене. — Та я всі очі прогледів, поки тебе відшукав поміж дітьми! Нікуди більше з собою не візьму! Будеш знати, як не слухатися!.. А що це в тебе таке в руках? Корона?! Ого, ні сіло ні впало — закортіло й собі принцесою стати?! Ану зараз же поклади чужу річ!

— Ні! Нізащо! Ні, ні, ні! Вовочка мені сам корону подарував!

— Залиш на столику! Хлопчик повернеться й забере.

Але тут у нашу шарпанину втрутилася вихователька і стала голосно відчитувати тата за мою стареньку і брудну вельветову сукню. Тато втягнув голову в плечі й мовчки вислуховував усі докори, не сміючи й слова мовити.

Корона таки залишилася в мене…

ІІІ

Усе своє дитинство я вважала, що дітей у нас у Селі народжують винятково для роботи. Курчата, гусенята, кролі, а згодом — корова на пасовищі, сапання буряків, збирання картоплі, догляд за братом і сестрою — все це було на моїх слабеньких діточих плечах уже від шести років. Найтяжче давалася опіка над меншими. Через них мене саму мама, здається, ніколи за дитину й не визнавала — мала виїмково за няньку і завжди вимагала від мене того, чого домагаються хіба що від зрілої опікунки. Андрійко і Ліля народилися почерез рік одне за одним. Якщо взяти до уваги, що брат був від мене молодший лише на неповні три роки, то малася я з ними обома й малася. Менші були маминими мазунчиками, над якими вона просто тремтіла, причому чим більше про них піклувалася, тим строгіше вимагала й моєї до них уваги — і тим тяжче карала мене навіть за найменшу дрібницю.

— Ти, стара дівуле, чи тобі повилазило: не бачиш, що Ліля обісцяна?! — кричала на мене, шестирічну. — Ану швидко перевдягни малу в сухе!

— Віддай дитині цукерку, хай не плаче! — відбирала єдину «Білочку», хоча брат і сестра щойно отримали від неї аж по дві такі ж самі цукерки, але Андрійко уже встиг свої з’їсти і тепер репетував на все горло, вимагаючи ще.

Після мого повернення зі Львова, а особливо після тієї корони, що я привезла з новорічної ялинки, настали найчорніші дні в моєму житті.

— Твоя принцеса знов розбила слоїк з молоком! — в’їдливо доповідала мама татові, як лише він переступав поріг. — А коли я пішла на город, то вона залишила дітей у хаті самих! Приходжу: малі на підлозі їдять гарбузове насіння разом із лушпинням, а за нею — лиш дим та нитка! Побігла свого принца шукати! Гукаю добру годину — нема та й нема! А потім дивлюся — а вона затулила собі вуха долонями, сіла на горищі, звісивши голі ратиці, й очима втупилася в книжку. Бо їй, видиш, діти в хаті читати заважали! Пані!.. Що з останнього циганського воза випала, як тут табір проїжджав, — то пусте! Після Львова вона — пані велика! Ходить вічно розпелехана, як відьма: заплітай — не заплітай, сама розпускає косми! Я її колись таки обчикрижу налисо — люди будуть гузицями сміятися, буде зі встиду ходити в хустці!

— Ти чого маму не слухаєш? — шпетив мене тато. — Чому за дітьми не дивишся? Вже велика, маєш допомагати! Я у твоєму віці вже три корови пас і ще й бугая, а стара корова навіть діда била — не те що мене, малого. Мусив! І голодний ходив, і мерз у самій сорочині дрантивій… Тобі ж усе купуємо, від свого рота відриваємо — а ти щоднини щось мусиш витворити! Дограєшся, що віддамо в інтернат! Там зрозумієш, як тобі в нас було добре!

Я опускала голову й похнюплено мовчала. Як мені вдома добре, уже встигла належно збагнути. І річ не в тім, що батьки примушували до роботи, що цілими днями доводилося няньчитися з малими. Я любила своїх братика й сестричку, і коли вони бігали вранці по росі, сідала на піску й дозволяла їм пхати свої холодні мокрі ноженята мені аж на живіт і так їх гріла. Та жодну мою працю мама не цінувала. На мені, нелюбій, постійно зганяла свою злість. Львівські платтячка, котрі були кращі, зі словами: «То для села занадто!» — розпродала сусідкам для їхніх маленьких доньок. Побачивши на чужих дівчатках свої вдяганки, я пробувала силою їх зняти. Ті голосили й не віддавали, а через якийсь час сусідки прибігали до нашої хати на розправу. Увечері ж мама жалілася татові:

— Я в тих сукенках їй ходити не дозволю! Хоч ти мене ріж, а не дозволю! Ср…ку видно! Та й добрі гроші Штефка й Пазуня заплатили за те вже ношене шмаття! Скажи хоч ти своїй психічній, аби не підходила до їхніх дітей за три