Читати книгу - "Кровна мста"

дочка пекла, – порадив Мирослав, припрошуючи товаришів до «столу». – І ти пригощайся, Турику. Хіба ж тобі не до смаку, що наготувала Калина?

Молодий вой тільки плечима знизав і легенько почервонів.

– Хоч круть, хоч верть – тепер уже мусить смакувати, – підморгнув Лука.

Вої усміхнулися. Хоч як Турик не ховався, а про їх любов із Калиною знали всі.

– Добрий буде зять! – Мирослав широко посміхнувся. – А скажи, Малку, як оженишся з Калиною, будеш її бити?

Від такого запитання Турикові ледь кусень паляниці в горлі не став.

– Хіба ж я степовик який, аби свою жону бити? – запитав ображено.

– От і дурний. Послухай, що скажу тобі: мій тесть мене так навчив. Жону свою мусиш побити відразу на другий день після весілля, бо потім вже пізно буде. Я так учинив і дотепер спокій маю, тож і тобі раджу!

Молоді вої зареготали, Турик ще більше почервонів, а Середич тільки хмикнув. Вуй відвернувся. Мирослав знову завів якусь розповідь, тільки старий воєвода його вже не слухав. Середич допався до води – випите вночі вино сушило. Незважаючи на веселість Мирослава, молодші вої дивилися на старших із підозрою: що все-таки сталося там, у Корсуні, від кого мусили так швидко тікати? Звідки кров на боярському одязі? На якусь мить запала мовчанка, яку порушив Вадим:

– Треба було з Корсуня вина взяти – воно все ліпше за воду. І голова зараз не боліла б.

– Нам твоє вино трохи боком не вилилося! – гаркнув Середич. – І чого вас туди понесло? Це ти, купче, винен. Ти свій борг забрав, погуляв, а ми трохи головами не наклали!

Вадим розвів руками. Не мав настрою зараз сваритися, тим більше трохи правди в цих словах було.

– Хіба ж не чув єси, боярине, що рекли на нас греки і варяги? – запитав спокійно Мирослав.

– Пощо нам слухати брехні лукавих ромеїв? Ніби ми самі не знаємо своєї правди! Хіба варяги її знають краще?

– Правду кажеш, Середичу, греки і варяги брешуть. Та чи могли ми терпіти такі образи? Кожен боярин візьметься за меч, щоби захистити честь свого князя. А русин – то й поготів. Тепер знатимуть лукаві. Честь для русина – найголовніше, бо краще потятим бути, ніж у соромі жити. Чи добре я кажу, воєводо? – Мирослав звернувся до Вуя. Той тільки поглянув на боярина й знову відвернувся.

Воєводу давно мучила та думка. Він був старим воєм, дорожив своєю славою й ненавидів підлу брехню та жорстокі підступи. У бій завше йшов під знаменами князівськими, із криком бойовим «за князя!». А тут такі слова жорстокі кинули йому в очі варяги. Рудобородих покарали справедливо, це правда. Річ у другому – у полові брехні їхньої знаходилися і зерна правди. І та правда в тому, що спочатку брати Святославичі жорстоко побили один одного, потім і Володимировичі погинули один за одним, розливаючи братню кров. Ось що мучило старого воєводу. Він так по дорозі не прорік жодного слова, аж доки човен за кілька днів морської мандрівки не дійшов до дніпровського гирла.

Вуй помив лице річковою водою.

– Слава тобі, Господи.

– Рано радіти, воєводо. Тільки половина шляху, – сказав Вадим.

– Море – чуже. Земля ця – наша, руська, – відповів Вуй.

– Може, і була колись. А зараз печеніги тут товчуться. Стерегтися треба, – сказав Мирослав і пильно оглянув навколишні безкраї степи.

Цей шлях Вуй переходив кілька разів. Уперше ледве не отроком, коли з князем Святославом повертався з Болгарії. Минуло вже стільки літ, а воєвода пам’ятає, як нині. Везли вони тоді додому золото та славу. Серце раділо, що поверталися додому з тяжкого, кривавого походу, та думки в голові були невеселі – не втримали Болгарії. Святослав сидів на носі лодії грізний, як чорна хмара, ніхто, навіть найближчі товариші його, не знали, про що зараз думає князь.

Вуй ще малим втік із дому і пристав до дружини. У походах змужнів, перетворився з отрока на мужа, завше приклад брав зі свого князя, якого обожнював. Святослав був мудрим володарем – хотів розквіту своїй землі, воював багато, бажаючи міцно сісти на Волзі, на Дону та на Дунаї, аби для купців руських усі шляхи торгові відкрилися. Та найбільше він дбав за славу й силу руської дружини.

З приходом старості спогади все частіше приходили. Усю дорогу Дніпром воєвода був мовчазним, як і завше. Ніколи не любив порожніх балачок, а особливо зараз не хотілося говорити, коли тяжкі думи засіли в сиву голову. Старші бояри і молоді дружинники інколи перекидувалися словами, а балакучий Вадим розповідав про далекі землі й свої мандрівки, коли під вечір ставали на відпочинок. Воєвода не слухав їх – думав про те, що негоже вчинив Мстислав, коли відправив його в таку далеку мандрівку, а не лишив коло себе. Старим став воєвода, ниють давні рани, кості болять. Набагато важче переносить дорогу, ніж молоді. А ще треба криваві справи княжат, внуків Святославових, розбирати. Ні, не для нього це. Пора би вже скласти свою голову на полі бою, як і личить справжньому воїну.

– Чого задумався, воєводо? Далека дорога до Києва, га? – вирішив під’юдити Вуя Середич. Той пропустив ті слова повз вуха, натомість сказав:

– Кості крутить. Це на бурю. Допливемо до Хортиці, там станемо на ніч.

Усі погодилися: за стільки довгих днів мандрівки від сидіння на незручній лаві човна вже затерпло все тіло.

Там, у Болгарії, зі Святославом, усе було набагато простіше. Був князь, дружина, слава на знаменах. А навпроти стояла тьма ворогів – ромеїв. Сто тисяч проти десятитисячної дружини руської. Усе просто – смерть або перемога. І була перемога. І не одну ще побіду мав би великий князь київський Святослав, якби не загинув у бою на Хортиці. А що діти його? Замість того, щоби дружно на ворога стати, почали вбивати одне одного, послухавши поради боярської. І внуки Святославові туди ж. Рід князівський топився у власній