Читати книгу - "Кровна мста"

крові. На щастя, Мстислав, вихованець воєводи, тримався далеко від тої війни братовбивчої. Що буде з ним далі? Бояри його штовхають до ворожнечі з Ярославом. Бодай не дожити до того, бодай не бачити.

У своєму пониззі Дніпро розливався широко, траплялися розкидані острови, чимало річок тут вливали свої води до могутнього Славути. Навкруги були неозорі степи, оброслі буйнотрав’ям, не займані плугом ратая. Тут росте різне пахуче зілля, водиться чимало звіра, ріки багаті на рибу та птицю. Човен без зупинок обминав один острів за одним, гребці раз у раз, сидячи голими по пояс, витирали піт із лоба, бо сонце почало гріти все сильніше й сильніше.

– Не видно, воєводо, твоєї бурі. – Гладкий Мирослав був мокрий від поту, наче його облили водою.

Вуй не відповів. Він був ще більше впевнений у тому, що скоро литиме з неба. Так само було й тоді.

Він був чи не єдиний, кому вдалося вирватися живим. Вуєві тяжко думати про це, але ся думка постійно вертається до нього. Особливо зараз, коли знову опинився в тому краї. Перед очима стояли картини страшного бою. Був малим, малодухим, літ мав, певно, сімнадцять. Він відчував, що прорватися не вдасться, що печеніги тут їх дотиснуть, бачив, як регоче уже Куря, – хан печенізький, – виставивши свої жовті ікла. Йому, Вуєві, просто пощастило: був оглушеним, упав, його прикидало трупами. Печеніги подумали, що мертвий, коли дорізали поранених. Ця битва, різанина, не раз уже сниться йому, кидає в холодний піт. Він ніколи не забуде цього. Згодом будуть іще битви, Вуй служитиме вірно синам Святослава: спочатку Ярополкові, потім Володимиру. Він ще буде битися з ромеями, не раз рубатиме печенігів та інших ворогів Русі, але ту битву на Хортиці не забуде ніколи.

– Печеніги.

Це слово Вадим сказав тихо, але старого воєводу ніби громом вдарило. Він не здригнувся, не схарапудився, тільки стис міцно, до болю в суглобах весло і поглянув у той бік, куди показував Вадим.

На лівому березі з’явилися вершники. Через велику відстань здавалися малими й не було чути, що саме вони гукають. Вадим наліг на стерно й попрямував у їхній бік.

– Куди це ти правиш? – кинув на нього вовчий погляд Вуй.

– Мусимо заплатити, інакше не перепустять.

Воєвода струсив головою.

– Щоб на своїй землі та ще окаянним бусурманам платити?! Ніколи. До поганих на поклін не піду, чуєш, купче?

– Як не поклін, то мотуз на шию, а до них і так іти треба, – буркнув Вадим.

– Повертай, сказав! – грізно гукнув воєвода. – Добре їх знаю: зараз тільки фіть – і вже аркан на шиї! Не можна вірити бусурманам!

– Вадим діло каже. – Мирослав поклав Вуєві руку на плече, ніби хотів заспокоїти. – Усі купці платять печенігам і тільки так спокійно проплисти можуть. Тоді розбійники не займуть. Не можемо сольством ризикувати. Одягніться, боярове, у простих воїв, аби степовики купців побачили, а не людей княжих.

Вуй змирився. Човен підходив до берега дедалі ближче, і подорожні бачили, як печенігів усе прибувало. Тепер їх стояв на березі досить великий загін.

– Сидіть тут, а я піду й домовлюся з ними.

Вадим, сказавши це, вискочив із човна й пішов по мілководдю до берега. Усі мовчки спостерігали, як неквапом купець наблизився до ординців і підняв праву руку догори на знак привітання.

– Цікаво, про що вони там говорять, – упівголоса мовив Турик.

– Усе добре. Зараз дасть їм срібла – і пропадуть вони, як туман зрання, – ніби заспокоюючи всіх, сказав Мирослав.

Запала мовчанка. По якійсь хвилі сказав Вуй:

– Щось вони надто довго.

Раптом, оминувши Вадима, кілька печенігів почали спускатися верхи з берега й підходити до того місця, де стояв човен. Один із них гукнув щось, помахав нагайкою, закликаючи людей із човна вийти на берег.

– Що йому треба, чортові кудлатому? – не розуміючи, запитав Середич.

– Казав же вам – не вірте бусурманам.

– Спокійно, – сказав Мирослав. – Пішли. Вони нам нічого не зроблять.

Упевнений у собі Мирослав першим вискочив із човна у воду й пішов до печенігів. Інші рушили слідом за ним.

Ватажок степовиків був високим, чорноволосим молодиком з орлиним поглядом. Сидів на гарячому гнідому жеребці в кольчузі, при боці мав криву хозарську шаблю. Бусурманин зверху вниз дивився на русичів, ніби оцінюючи кожного з них. Вуй глядів на степовика спідлоба. Зараз ці печеніги не були такі страшні, як тоді.

Тим часом ватажок, оглянувши докладно всіх, махнув нагайкою своїм людям. Ті під’їхали верхи до човна й почали в ньому копирсатися, ніби щось шукаючи. Воям це не сподобалося, вони стали поглядати на Мирослава, однак боярин був спокійним. Іще кілька разів перегукнувшись з ординцями по-своєму, печеніг знову махнув нагайкою й поїхав геть. Його люди погнали за ним, і скоро весь загін був далеко в степу, лишивши на березі русичів самих.

– Кляті поганці, – плюнув собі під ноги Бурий.

– Чого він хотів? – запитав Середич Вадима, як той повернувся.

– Чорт їх розбере, тих розбишак. Нумо до човна – нема чого тут більше стовбичити.

На лівому березі стіною стояв великий, густий ліс, підтоплений річковою водою. Йшло до вечора, навкруги почало темніти.

– Правду ти казав, воєводо, – хмариться. Та й вітер став дужчати, – дивлячись на небо, мовив Вадим.

Тим часом перед очима стала Хортиця – усі ще дужче налягли на весла.

Виходили з човна, коли вже блискавки розтинали небо, а дощ лив наче з цебра. Мужі забирали із собою все, що могло намокнути, і йшли до лісу, який ріс на скелястій голові острова. Там було розміщене старе руське городище. Його давно вже зруйнували печеніги, залишивши тільки вали. Згодом руські купці там побудували курінь, в якому можна перечекати негоду.

Злива змивала піт із їхніх тіл, а з ним і