Читати книгу - "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен"

при заході сонця, немов пурпурові дзеркала. З-за муру видніються розкішні дерева, завезені з різних країн і дбайливо доглянуті у суворому кліматі степового міста.

В південній частині острова знаходиться прадавнє святилище язичників – Печера Чорної Риби. Вона була простертою на весь Степ святинею в ті забуті часи, коли на берегах Ітилю жили племена жінок-войовниць, що забили навіть перського імператора Кіра,[54] переможця двадцяти держав. Прадавній каган Бешту віддав Чорній Рибі свою улюблену доньку – й уникнув небезпеки. Правовірний іудей цар Ханукка хотів зруйнувати поганську святиню, але сто шістдесят родів Степу – від Ітелю до країни жовтошкірих Шинів – повстали супроти Ханукки. Той відступив.

Раз на три роки Великий Каган із роду Ашини приходить до Чорної Риби, і слуги залишають його наодинці з Тисячолітньою Істотою. Каган розповідає Рибі про всі події в обидвох ойкуменах, а Риба пророкує йому підступні напади демонів на Раш-Хазарі і засоби їх відбиття. За це Каган дарує Рибі двох найгарніших наложниць зі свого гарему. Одну з них Риба з’їдає, друга стає жрицею святої Печери. Усі в Хазарії знають слова віщунки Тахшіт: «Доки живе Чорна Риба, не загине жовте місто Степових Вовків».

Острів охороняє особливий загін з юнаків найшляхетнішого походження. Всі вони є молодшими синами патріархів сімдесяти двох іудейських родин – нащадків споборників Обадії Першого. Якби Великий Каган загинув наглою смертю або ж був порушений пророчий спочинок Чорної Риби – усі ці юнаки, їхні жінки та діти були б страчені. Щоб жоден корабель не міг наблизитися до острова, навколо нього вкопані у дно Ітелю бронзові гострі стовпи, і лише нечисленні стерничі, відібрані охороною, знають таємний шлях до Священного.

Над золоченою головною вежею палацу Великого Кагана майорить білий шовковий стяг із зображенням червоного стрибаючого вовка. Цей прапор – знак того, що в палаці перебуває сам живий бог степових поган – Божественний Захарія Аши-на Шонор, Великий Каган Раш-Хазарі. Кожного дня в час пробудження Кагана і в час його злягання з головною дружиною Залманою служники сурмлять у велетенські бронзові труби. Ревіння цих труб, схоже на рев Зеркелева у буртаських болотах, чути і в Ханбалику, і в Саргиші. Зачувши їхній звук, язичники вклякають на коліна обличчям до Священного і тричі кажуть космічне слово «ом». Звук труб є знаком чоловічої і містичної могутності Кагана. Коли Каган помирає, труби замовкають, а білий прапор ховається за парапетом головної вежі. У часи мого перебування в Ітхелі Каган Захарія був хлопчиком, а Чорна Риба напророчила йому сорок вісім років правління. Напевне, і тепер, у час сповіді моєї, сурмлять труби його життя і здоров’я.

Коли наша валка просувалася вулицями Ханбалика, я дивувався порожнечі і тиші Західного Міста. Не знав я, що влітку цар Хазарії й усі його заможні роди виїжджають із міста у свої володіння в Західний Степ. Окрім того, оскільки день мого в’їзду в Ітхель був днем «шабаш», сьомим днем тижня, іудеї Ханбалика відпочивали й молилися. Більшість будинків Ханбалика були дере в’яні, але всюди колоди вкривав грубий шар жовтої глини. Мої родовичі в Києві, навпаки, деревину поважали, знали різьбярство і тішилися з доброго тепла шерехатої поверхні.

Ми проминули майдан, велетенську білу синагогу з блискучою мідною банею і в’їхали на дерев’яний міст, що вів до сірих воріт цегляного царського палацу.

Хоч царя Манасії Другого, сина Завулонового, і його дружини Рахелі в місті не було, палац пильно стерегли царські охоронці – арсії, що сповідували віру Мухаммеда; їх не обходив примусовий відпочинок шабашу, вони робили свою справу. Тричі – на мосту, при брамі і за нею – витягав я зірку рабі Ісраеля, і вартові відступали від мене. У темному хіднику, що вів у черево палацу, освітленому смердючими нафтовими світильниками в базальтових чашах, до мене підійшов хазарин, зодягнений у смугастий халат; на його раменах лежав срібний ланцюг із великою перлиною біля застібки. На голеній голові хазарина містився круглий чорний повстяний капелюх, з-під якого, немов крильця недоробленого Богом кажана, стирчали великі відстовбурчені вуха. Капловухий покликав старшого охоронця валки й показав на мене:

– Цю людину відіслав до Найвищої Ради достойний рабі Ісраель?

– Так, – відповів охоронець. – Так, адаль Йосія, це саме він, Ратбер-хемег, лікар дому Йосифового.

– Чи не розмовляв цей хемег із кимось дорогою до Святого Міста і в Місті? – спитав охоронця капловухий Йосія.

– Знаю службу, – образився старий вояка.

Йосія дав йому низку дірчастих дирхемів і відпустив у заслужене забуття. Мені ж наказав іти за собою.

Ми довго мандрували химерними незліченними коридорами палацу, аж поки Йосія відчинив важкі дубові двері до світлої кімнати з високою арковою стелею та стрімчастими довгими вікнами, кольорове скло яких не пропускало зображень світу.

– Ось тут, – сказав шляхетний капловухий хазарин Йосія, – ти чекатимеш дві доби. Потім старійшини Хак-Кахалу, Найвищої Ради Екзегетів, вислухають твоє повідомлення.

Напевно, на моєму обличчі з’явились ознаки багатьох запитань, народжених від його слів, бо хазарин додав:

– Сьогодні – шабаш. Найвища Рада не збирається. Завтра найдостойніші мудреці-екзегети передбачили зайнятися тлумаченням важливого тексту, що його знайшли торік в Єрусалимі. А вранці наступного дня Найвища Рада заслухає вивідувачів та спостерігачів з околиць Раш-Хазарі. Тебе вислухають одним з перших…

Капловухий Йосія додав також, що їжі мені подадуть стільки, скільки я забажаю, а ввечері приведуть жінку з Дому царських охоронців.

Кімната, де мене замкнули, була довершена й затишна. Всю підлогу вкривав червоний килим, стіни до половини людського зросту були оббиті пофарбованою в жовте повстю. Невдовзі принесли велику срібну тацю ячмінних коржів, глибоку миску з оливковою олією та повний кошик величезних солодких груш… Вино з царських виноградників було прозоре й легке, немов джерельна волога.

А гарна молода жінка, яку привели згодом служники палацу, бронзовотіла й весела, загасила у теплих глибинах свого лона мій неспокій і