Читати книгу - "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен"

стерла долонями вправних рук важкі думки про майбутню зустріч із мудрецями Хак-Кахалу… Ті дві доби чекання минули пухнастою, мов ісфаганський килим, хвилиною, в сяйві смарагдового скла віконниць і бронзової шкіри дівчиська без імені.

Але настав світанок другого дня хазарського тижня – «дня пророків», – і вдруге побачив я адаля Йосію. Капловухий начальник і два охоронці вивели мене з царського палацу у розкішний гай над урвищем-берегом Великої ріки. Цей гай хазари звуть Царським – Бахчімелек. Серед дерев і галявин збудовані склавинськими майстрами пречудові дерев’яні павільйони. В них теплої пори року живуть царева дружина й наложниці, не обрані для його подорожі до літньої резиденції – Семендеру. Великий мур оточує Бахчімелек.

За часів мого перебування в Ітхелі Найвища Рада Екзегетів збиралась у двох місцях. Узимку – в таємному підземеллі головної синагоги Ханбалика, а під час літньої спеки мудрі тлумачі текстів радились у Блакитному павільйоні Бахчімелека, що належав дружині царя Рахелі.

Перед тим як увести мене до Блакитного павільйону, на голову мені натягли чорний глухий каптур. Як згодом я зрозумів, це робилося для того, щоб вивідувачі, розпитувані в Хак-Кахалі, не могли впізнати один одного. Крізь тонку тканину каптура я все бачив і чув, але моє незграбне обличчя тепер відходило у простір державних таємниць Хазарії.

Йосія наказав мені не називатися під час звіту своїм ім’ям, відгукуючись натомість на назву першої літери іудейської абетки – «Алеф». Ось вам ще одне з моїх імен – змінних, плинних, різних.

Капловухий адаль наказав мені також не наближатися до мудреців Ради ближче ніж на три кроки, бо дихання необрізаного варвара не повинне змішуватися з диханням обраних Богом святих людей.

Усередині Блакитний павільйон був розкішний і просторий. Підлогу терас і великої зали вкривали сині килими із зображенням планетних кіл і жертовних чаш. У свинцеві розетки й фасції химерних ґрат на вікнах вправні майстри вставили сапфірові пластини й шматки кольорового скла так, що біле, блакитне і синє сяйво мандрувало у присмерку зали, ковзало шліфованою поверхнею струнких дерев’яних колон, що підтримували різьбленими капітелями поцятковану зірками темно-синю стелю.

У центрі великої зали на серпоподібному підвищенні сиділо п’ятнадцять членів Найвищої Ради. Статечні старці, зодягнуті в білі шовкові й вісонові шати, з довгими доглянутими бородами, застигли в нерухомості відчуженої від дрібниць сущого уваги. Перед підвищенням на великому ослоні підносилася велична постать голови Найвищої Ради, славного на обидві ойкумени рабі Ієгуди бар-Хобара, що носив титул Царського Тлумача Текстів. На грудях рабі висіла золота прямокутна табула. На ній палали різнокольоровими барвами укладені в три ряди дванадцять величезних каменів, за числом старих колін Ізраїлевих. Ця священна табула являла собою точну копію нагрудної прикраси прадавнього первосвященика Аарона, брата Мойсеєвого. Мелхиседек пояснив мені згодом, що деякі рабі не схвалювали носіння Ієгудою табули Аарона в часи, коли Єрусалимський храм був перетворений на руїну і не мав законної спадковості первосвященства. Але Ієгуда був дідом царської дружини Рахелі, першим радником царя та Великого Кагана, і відкрито докоряти йому за амбітність не наважувалися навіть мудреці з далекої Палестини.

Лису голову Царського Тлумача прикрашав потрійний ханнезар, оздоблений діамантами й сапфірами; обличчя його було суворе та нерухоме, в дрібних зморшках і темних плямах, немов стара лев’яча шкіра; величезний гак носа нависав над упертою стрічкою губ; борода Ієгуди, пофарбована у рудий колір, була підстрижена так, щоб не затуляти священної табули. Непомірна владність застигла непроглядним зимовим мороком у прірвах його очей.

Перед ослоном Ієгуди, на відстані п’яти кроків, служники поставили мене і ще двох хазарських вивідувачів у глухих каптурах. Капловухий Йосія опинився поруч правиці Царського Тлумача, тримаючи сувій пергаменту.

Напевне, це велике блюзнірство, але, згадуючи тепер свій звіт у Блакитному павільйоні, бачу його подібним до предстояння Сина Божого в синедріоні;[55] за словом Апостола: «І зібралися всі первосвященики, старійшини та книжники». А число того святого збіговиська було «сто». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія…

Коли більшість служників вийшли з великої зали, Ієгуда дав знак капловухому адалю починати звіт. Йосія вклонився святим мудрецям, і всі зашепотіли молитву.

Потім Йосія вказав членам Ради на мене: «Це Алеф, посланець Спостерігача Заходу, з вістями про відьму Танбіт. Він прибув із Саркелу дві доби тому». Вивідувача в укритому порохом одязі Йосія назвав Бетом і додав: «Він також із Саркелу – годину як прибув. Він розповість про облогу Саркелу військами Хельґа». Третього з нас достойний назвав Гимелом і пояснив, що той приїхав з півночі від гір Хурса-Алп.

Ієгуда вислухав Йосію і промовив важким голосом:

– Нехай вони звітують у тому порядку, який визначений тобою, Йосіє, син Єшуа; нехай незримі вороги Всемогутнього не вкладуть брехні у їхні звідомлення; нехай і ці люди знають, що мудрі слуги Великого Кагана щедро платять за істину сріблом і за брехню – киплячою олією!

Говорячи останні слова, Царський Тлумач підняв руку в погрозливому жесті, від чого Нагрудник Аарона сіпнувся й між його чудовими каменями заграла веселка. То був добрий знак, і він утішив мене в ту важку хвилину так само, як колись утішив блискучий метелик на лейданґу варягів.

Коли Йосія наказав мені говорити, я повторив те, що розповідав рабі Ісраелю в Саркелі. Почав я розповідь хазарською мовою, яку добре вже розумів. Але багатьом склавинським словам не міг знайти відповідників, і Царський Тлумач перебив мене:

– Говори склавинською, ми всі розуміємо вашу мову.

Від цих слів великі вуха Йосії почервоніли. Напевно кажучи «всі», Ієгуда забув про нього…

Після того як закінчилася вода в озері моєї оповіді, один із старійшин, хазарин із сумними очима на вицвілому обличчі, попрохав мене розповісти більше про Желянську вить. Потім сказав:

– Я знав Овоя і його дочку. В Карпатських горах я бачив їхню таємну печеру зі знаком Даждьбога. Страшні та славні то були дні, й