Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки i попливло. Я нахилився, щоб дiстати його, i впустив друге весло. Волосiнь у татової вудки перервалась, i наш човен загойдався на хвилях.

-- Що робити? -- спитав я тата. -- У нас тепер нема жодного весла!

Тато тiльки сумно кивнув. Чим же веслувати?

-- Може, руками? -- запропонував я.

Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повiльно. Тато мовчав. Я хотiв був утiшити його:

-- Зате ми наловили такої гарної риби.

Але тато навiть не поглянув на мене.

Тiльки десь о другiй годинi нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, i вiн дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна i пiшли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обiйти майже все озеро. Проблукали три години. Нарештi наша згуба знайшлася на другому боцi озера в очеретi.

Я роззувся, скинув шкарпетки i побрiв у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я -- iнше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад iшли швидше. Дорогою я склав i тут-таки проспiвав пiсеньку про нашу рибалку:

Ловлю-ловлю, тягаю

I спритно пiдсiкаю

Плiток та окунiв,

Линiв та коропiв.

Рибинка є i в тата,

Що я помiг пiймати.

-- Припини свою дурну пiсню! -- гримнув на мене тато.

I чого моя пiсенька йому не сподобалася?

-- Тут же нема риби, щоб я її наполохав, -- вiдказав я.

Далi я зробив цiкаве вiдкриття. Наче якийсь кумедний сiрий дзвоник прилiпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зоглядiлись, як навколо нас загуло. Звiдки менi було знати, що то осине гнiздо? Тато став вiдмахуватися на всi боки веслом, але це не допомогло. Тодi я кинувся навтiкача, тато за мною.

Ми ще легко вiдбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татовi дiсталось у праву щоку. Вiдразу ж пiсля цiєї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожнiй зупинцi ми вискакували з поїзда i бiгали примочувати вжаленi мiсця.

Додому прибули не пiзно. Мама дуже зрадiла.

-- Коли тато їздить сам, вiн нiколи не повертається так рано, -сказала мама.

Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню i переможно висипав рибу.

-- Що ти на це скажеш? -- спитав я маму, пiднявши коропа Юмбо.

-- Чудово! -- захоплено сказала мама. -- Пощастило ж татовi!

-- Та це я все сам наловив, -- заперечив я.

Тато тiльки махнув рукою i лiг на канапу. Мамi довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.

-- Наступної недiлi знову поїдете на рибалку? -- поцiкавилася вона.

Тато заперечливо похитав головою.

-- Ви ж стiльки наловили цього разу! -- не розумiла мама.

-- Не в тому справа, -- якось невиразно пробурмотiв тато i затулився газетою.

Наспiвуючи свою пiсеньку, я пошкутильгав надвiр, щоб розповiсти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонедiлi. Це ж так чудово -ходити на рибалку!

Як ми з Великою Змiєю звалили тацю з пирогом

Скiльки всього доводиться менi терпiти! Але найгiрше для мене -це ходити в гостi. Менi стає погано, вже коли мама каже:

-- Не плануйте нiчого на недiлю. Поїдемо до тiтки Анни.

Тiтка Анна хороша -- для мене у неї завжди є цукерки. Але всi приготування -- вони просто жахливi. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас iз татом, як слiд поводитися в гостях.

Якось тато одержав поштову листiвку. Вiн зрадiв i загукав до мене:

-- Альфонсе, мiй шкiльний товариш запрошує нас до себе в гостi на цю недiлю. Ти ж його знаєш -- ми з ним зустрiлись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.

Звiсно ж, я пам'ятав його. Однак менi не дуже хотiлося йти до нього в гостi, бо я передчував, що вiд цього походу будуть самi прикрощi.

Настала недiля. Мама одягла мене в синiй матроський костюм. Не люблю я такого вбрання -- на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, i пильнувати, щоб нiде на костюмi не з'явилася пляма -- привiд мамi посварити мене. До костюма та ще бiлi гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як тi гольфи вже чорнi, i знову мама сердиться.

-- Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? -запитала мама.

-- Ну, вiтаюся, -- здивовано вiдповiв я.

-- Нi, ти чекаєш, поки дорослi подадуть тобi руку, i лише тодi кажеш: "Добрий день". А взагалi, ти не повинен говорити, коли говорять дорослi.

Я кивнув i подумав: почалися готування.

Мама запитувала далi:

-- А що пiсля того, як привiтаєшся?

-- Ну, тодi сяду i буду їсти.

А то ж як iще?

-- Зовсiм не те, -- заперечила мама. -- Даси дядьковi Альфреду руку й низько вклонишся.

-- Не буду кланятись, -- вiдказав я.

-- Хлопець має рацiю, -- втрутився тато, що вже добрих пiвгодини морочився з краваткою -- у нього нiяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собi отаке на шию!..

-- Ось ти не носиш краватки, а сьогоднi вдягаєш, бо ми йдемо в гостi, -- сказала мама. -- I Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!

Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гостi, їй не можна перечити, бо вона вiдразу починає сердитись.

До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не змiг навiть у вiкно виглянути, бо мама безугавно повчала:

-- Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собi найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.

Я тихенько заперечив:

-- Поганого шматка я теж не їстиму.

I так усю дорогу.

Татiв шкiльний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослi вiталися довго. Тато вiдрекомендував маму, дядько Альфред -- свою дружину. Тодi настала моя черга. Дорослi знайомилися i весь час приказували:

-- Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода... роздягайтеся...

Я мiркував, чи й менi треба щось