Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

сказати. Менi хотiлося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирiшив промовчати. Дядько Альфред потис менi руку.

-- Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?

Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, i забув про уклiн. Як подивилася на мене мама! Уклiн дружинi дядька Альфреда вийшов чудовий.

Раптом я помiтив, що тут є ще й дiвчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Iльза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотiла мама, я зробив низький уклiн. Однак я не помiтив, що при цьому Iльза ледь-ледь присiла. В той час, коли я нахиляв голову, Iльза саме випростувалася. I ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Iльза заплакала. Моя мама геть знiтилася. Мої та Iльзинi батьки стали взаємно вибачатися. Нiхто на нас не дивився, тож Iльза показала менi язик, а я їй -- кулак.

Потiм ми зайшли до кiмнати. На столi було повно всякої всячини, але я вiдразу ж прикипiв поглядом до чудового пирога. Я не витримав i прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.

Всi посiдали. Я зрадiв, що не було нiяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою i вiдкусив стiльки, що не мiг i язиком повернути. Раптом я вiдчув, що хтось наступив менi на ногу. "Еге, ця дурна Iльза тепер хоче менi вiддячити", подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподiванки.

I знову хтось штовхнув мене. Я зовсiм розлютився.

-- Хто тут штовхається ногами? -- голосно запитав я i подивився на Iльзу.

Мама поклала менi на плече руку i я зрозумiв, що хто-хто, а вона мої слова почула.

-- Бери пирiг ложкою, -- зашипiла мама.

-- Та їх же тут нема, а тiльки виделки, -- теж пошепки вiдказав я.

Тодi мама тихенько пояснила:

-- Та це ж i є виделки для пирога.

Таких виделок у нас нема. Я кивнув i почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помiтив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!

Довелося покласти виделку. Помiтивши це, дядько Альфред сказав:

-- Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то нiколи не виростеш.

-- Красно дякую. Я наївся, -- вiдповiв я i скоса глянув на пирiг.

Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:

-- Та вiзьми ще шматочок, вiзьми!

Я тiльки похитав головою.

-- Не манiрся, -- додав тато i вiдразу ж здригнувся.

Певно, мама наступила йому на ногу.

Я бiльше нiчого не їв. Пiсля кави нам з Iльзою довелося вийти з кiмнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дiзнався, що вона чудово вмiє гратися в пiжмурки. А коли я довiдався, що їхнiй загiн любить бавитися в iндiанцiв, що там Iльза -- дружина ватажка i звати її Велика Змiя, вона менi сподобалася.

Раптом у мене забурчало в животi.

-- Страшенно голодний, -- пробурчав я.

Велика Змiя теж хотiла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гостi. Але Iльза знайшла вихiд iз становища.

-- В комiрчинi є таця з пирогом, -- згадала вона. -- Ми проберемось туди i вiзьмемо трохи.

Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гiсть не смiє заходити в чужу комiрчину. Та Велика Змiя нагадала, що ми iндiанцi, а iндiанцям усе дозволяється. До того ж ми голоднi. Ми зайшли до кiмнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присiла. Дорослi приємно здивувалися, що ми добре затямили їхнi настанови.

Потiм ми прокралися на кухню. Велика Змiя тихо вiдчинила комiрчину. Пирiг був високо вгорi. Ми принесли стiльця. Полiз я, бо був вищий на зрiст.

-- Нам ще потрiбнi виделки, -- нагадав я. Гостi ж не повиннi забувати про такi речi.

Велика Змiя показала менi язик:

-- Нащо тi дурнi виделки? Обiйдемось i без них.

Я захоплено кивнув. Ми з'їли по шматку. Потiм я полiз iще. Цього разу у мене вийшло не зовсiм як слiд. Тiльки я простягнув руку, як таця з рештками пирога посунулася. Один шматок я зумiв пiдхопити, а другий упав Великiй Змiї на праве плече, крихти посипалися їй за комiр. Та найгiрше було те, що, впавши, таця страшенно загримiла. З переляку ми так i вклякли на мiсцi. Через якусь мить батьки вже стояли в кухонних дверях. Попереду були нашi мами.

-- Ой лишенько! Що ти тут накоїв, Альфонсе? -- сердито запитала моя мама.

Я стояв на стiльцi й лепетав:

-- Я дуже хотiв їсти, i Велика Змiя теж, тодi ми...

-- Як ти називаєш Iльзу? -- крикнула мама. -- Негайно вибачся перед нею!

-- Але ж її звати Велика Змiя.

-- Цить! Ти невихований хлопець! -- гримнула мама. У Великої Змiї, чи то пак Iльзи, праве плече було геть обсипане крихтами пирога. А вона цього не помiчала. На неї напосiлася її мама:

-- Що тiльки подумає про тебе Альфонс! Гарний же приклад подаєш ти йому! А який вигляд у твоєї блузки!

Iльзу повели у ванну.

На щастя, тато з дядьком Альфредом пiшли собi, смiючись, у кiмнату.

Ми з мамою лишилися вдвох. Вона й почала, та голосно так:

-- Нiчого ти не затямив iз того, що я тобi говорила. Ти поводишся мов дикун! Подумати тiльки; мiй син Альфонс вривається в чужу комiрчину, краде пирiг, хоч вiн його тiльки що їв, та ще й називав милу Iльзу змiєю!

Решту вечора просидiли ми з Iльзою поруч своїх мам, прямi, мов жердини. Тiльки позирали одне на одного, але й слова не сказали.

Дорогою додому мама зауважила, що мої бiлi гольфи стали бруднi. Ми ж гралися в пiжмурки! Мама лише застогнала i сказала:

-- Що воно з тебе буде?

Я вирiшив надалi щоразу прикидатися хворим, як треба буде йти в гостi.

Як я мiняв свого складаного ножика

Тато подарував менi складаного ножика. З двома лезами i з напилочком для нiгтiв.

Чудовий ножик! Вiн так менi сподобався, що за вечерею я почав нарiзати ним хлiб. Мамi це не