Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

на неї. Страшенно вражений селянин, ризикуючи накласти головою, зчепився врукопаш із ведмедем, вирвав у того тушу, відрізав праву ногу, а тушу знову кинув ведмедю.

— Ні, шені чиріме[8],— гукнув він,— коли я винен, роби зі мною, що хочеш, але я не дозволю ведмедю зжерти моє щастя, а заразом і дідівський звичай.

Син Григола Церетелі, батько Нестора Церетелі, Дмитро виховувався в Росії. Невдовзі після повернення він одружився на багатій спадкоємиці Ніжарадзе з села Опшквіті. Ніжарадзе взяли Дмитра в прийми, і він почав хазяйнувати. Однієї ночі хтось застрелив його, коли він спав. Підозра впала на жінчиних родичів як найближчих спадкоємців; їх заарештували, багатьох засудили, декотрих згноїли у в’язниці, інших вислали до Сибіру.

Минуло п’ятдесят років. І ось якийсь селянин з того самого села перед смертю прилюдно покаявся:

— Я був дворовим Дмитра Церетелі. Одного разу буйволи лишилися на ніч на волі, і господар наказав поставити їх у загін. Ми, звісно, відмовилися, не наше, мовляв, це діло, ми не пастухи. Господар розгнівався і підвищив голос: «Знати нічого не хочу! Робіть, що наказую!» Таке поводження видалося образливим, і ми змовилися вбити його. Кинули жереб, жереб випав мені. Тієї самої ночі я підкрався до вікна, побачив, що князь спить, і вистрелив…

Ці приклади яскраво засвідчують читачеві, як ревно і поміщики, й кріпаки обстоювали свої права.

Відпущені на волю селяни не мали ніяких обов’язків і в цьому прирівнювалися до підлеглих князеві дворян: єдиним їхнім обов’язком було віддавати в маєток по хлопчику від кожної сім’ї — хлопчики ті ставали особистими слугами панів. Цей звичай і призводив до того, що знатні родини потерпали через надмір бездіяльних слуг, кількість яких часом сягала сорока або й шістдесяти чоловік. За кріпацтва лише дворові не охоронялися законом, звичаєм чи якимось розпорядженням. Селянин-землевласник був у зовсім іншому становищі, ніж безземельний дворовий. Дворових вибирали з людей або куплених у інших поміщиків, або взятих у полон; вони перебували у цілковитій залежності від своїх панів. Служницями й покоївками ставали також діти дворових, поміщики не мали права силоміць відбирати у селян навіть сиріт.

В одній із селянських сімей, що належала Сіко Церетелі, вимерли всі дорослі і лишилася сама дочка. Сіко взяв її за служницю. Село обурилося й послало сказати князеві:

— Земля ваша, нею ви можете розпоряджатися на свій розсуд, але сирітка не у вашій волі. Поверніть її нам, ми самі про неї подбаємо, віддамо заміж.

Пан, звісно, знехтував тим проханням.

І одного разу в Сачхере здійнявся незвичайний гамір. Дивляться й бачать: величезна юрба селян, мов сарана, рухається берегом Квіріли. Селяни увійшли в Сачхере й оточили церетелівський дім:

— Закон порушуєте! — кричали вони.

— Віддайте нам дитину!

Пан затявся був, але селяни підсунули кілки під фундамент дерев’яного будинку — затріщало…

Переляканий поміщик видав дівчину, і селяни, весело наспівуючи макрулі[9], повели її в село.

Ще був живий великий Свімон Церетелі, царів зять, син сахуці, тоді вже глибокий старик. Він розгнівався, не стерпів приниження, наказав осідлати свого баского скакуна (його сірий породистий кінь славився на всю Сацеретло), скочив на нього й гукнув:

— За мною, наздогнати їх!

Тоді в князівських стайнях завжди було чимало породистих коней. За мить спорядили погоню, Церетелі гукнули озброєних дворян. Наздогнали їх на березі Квіріли. Селяни, побачивши, що за ними женуться озброєні вершники, зупинилися, схопили кілки і зайняли оборону. З юрби вийшли найстарші, пішли назустріч панам, впали навколішки й сказали:

— Не чиніть беззаконня, якого не бачили ні ваші, ні наші діди. Не потрібно проливати кров. Та й нас не губіть марно.

Обидві сторони вперто стояли на своєму. Хто знає, чим закінчилася б суперечка, якби не нагодився на своїй гнідій кобилі священик Окропір Церетелі і не спробував угамувати й примирити їх.

— Не личить рівнятися з селянами, — звернувся він до Церетелі. — Облиште їх, повідомте про все владу, і вона віддасть їм належне.

І справді, з селянами жорстоко розправилися: кого кинули до в’язниці, кого вислали. Дивно, що люд, котрий не поступився перед добре озброєними дворянами, перед цілим загоном, не чинив найменшого опору «засідателю» з двома козаками.

— Що вдієш! — казали селяни. — У кого сила, в того й правда. Нехай ворог зробить з нами, що йому заманеться, але в себе, серед своїх, ми й самі не ламатимемо закону чи звичаю, та й іншим не дозволимо.

Таких випадків було чимало, та для прикладу досить і цього.

Навіть за часів кріпацтва в наших краях рідко коли доводилося чути про побиття. Траплялося, били дворових хлопчаків чи підлітків, коли рукою, коли батогом чи палицею. Дорослому дворовому дадуть штурхана чи смикнуть за вуса — більшої покари не було, та й це сприймалось як ганьба. Різки з’явились уже в недавні часи, в давнину грузини навіть слова такого не знали.

Ось що мені довелося почути від батька і дядька.

У 1830 році в Кутаїсі зібралося дворянство вибирати нового предводителя. Серед тих дворян був капітан Мікеладзе, котрого всі чомусь цурались, намагалися триматись осторонь. Дворяни з Верхньої Імеретії були здивовані таким ставленням і спитали дворян з Нижньої Імеретії:

— Що сталося? Чому ви уникаєте цього поважного чоловіка?

— А причина така, що гірше не придумаєш, — відповідали нижньоімеретинські дворяни. — Знаєте, що робить цей поважний чоловік зі своїми кріпаками? Покладе селян, спустить із них штани й наказує шмагати різками!

Почувши таке, верхньоімеретинці теж почали цуратися того пана.

У нашому домі я пригадую лише кілька випадків покарання.

Ось один із них. Прийшов до нас у палац старий селянин і став благати батька:

— Шені чиріме, може, ви мені допоможете — мій син зовсім здурів, від рук одбився. Непоганий хлопець був раніше, а побував у Картлі — й повернувся дурнем, рештки розуму втратив. Вбирається якось дивно, комизиться, байдикує. Все це ще б нічого, зарадити можна, та він такого накоїв... осоромив і свою сім’ю, і село... на очах у всіх жінку по обличчю вдарив. Бідолашна моя невістка втопитись хотіла і втопилася б, якби ми не втримали.

Батько мій наказав привести хлопця, котрий побував у Картлі. Той увійшов і одразу повів розмову у надто фамільярному тоні:

— Привіт, князю! — поздоровкався він. Здивований таким звертанням, пан холодно відповів:

— Нехай зганьбить тебе Бог разом із твоїм князем. На кого ти схожий, що ти на себе напнув?

— Як «що напнув»? Цього,