Читати книгу - "Високий Замок, Станіслав Лем"

того, мене гризло важке питання з геометрії об’ємних тіл та алгебри: що вигідніше — купувати одну пачку по 20 грошів чи дві по 10? Підступний Кавурас ускладнював розв’язання проблеми, бо форма пачок не надавалася до порівняння. І я ніколи до останньої миті не знав, на що зважуся.

Подальша дорога проходила через Ринок, під величезною коробкою магістрату з ратушевою вежею, повз фонтан із Нептуном і кам’яних левів, які присіли обіч брами, повз тісну вулицю Руську — на Підвальну, де знаходився двоповерховий, оточений деревами будинок гімназії.

Коли я не мав ані гроша за душею, то обирав дорогу мимо так званої «Віденської» каварні, напевно, щоб вид грубих мурів халви за шибкою кіоску не краяв мені серця. При каварні був перший орієнтаційний пункт — електричний дзиґар, інший був поблизу Ринку, високо на ратушевій вежі. І я завжди міг розважити, чи маю час постовбичити проти вітрини якоїсь крамниці, а чи вже мушу налягати на ноги. Це власне все, що запам’ятало моє око, і чимало з того, що захоплювало мій дух. Я був достоту як та миша, а суспільство робило все можливе, аби зусиллями педагогічного складу зробити з мене людину. Чи я пручався? Сам по собі, певно, не дуже, радше як складова учнівської спільноти. Найвидатніші письменники світу безсумнівно вже висловили з цього приводу неперевершені думки. Вони показали гімназію як складну гру, як двобій суперечливих інтересів, у якому професорська сторона посідає позицію авторитету й влади і намагається впакувати до учнівських голів максимум інформації. Натомість протилежна сторона, з природи речей слабша, уникає цієї інформації, як тільки вміє. Звісно, їй не вдається уникнути її цілковито, але бездумний, розпачливо натужний опір класу, цієї суміші малих негідників і загальної інертности, щодуху пнеться деморалізувати, загидити чи принаймні принизливо прокоментувати все те, що належить до навчальних посібників — матеріальних засобів учбового процесу. Мікропейзаж педагогічних баталій не багатий. Однак він становить широке поле для екзаменаційних поєдинків, масових побоїщ, себто контрольних, для всіх ув’язнень, випадків, фортелів і прогулів. Кожна парта править там за редут, крейда часом стає снарядом, а останнім рятівним притулком — і то часто — є кльозет.

Таким чином, із цього мурашиного снування у всіх шпарах і щілинах офіційної культури постає своєрідна гімназійна субкультура. Адже клас, який збиткується над партами, карбує графіті на стінах вбиральні, топить мух у чорнилі, мочить крейду й дере губки, домальовує національним героїням вуса, а їхнім чоловічим відповідникам бюсти, тільки на позір виглядає замахом хаосу на імператив порядку. Насправді він також вибудовує свій порядок, згідно з яким безтямно нищить навчальні посібники — з пер виробляє предмети товариської забави, а зошити понижує до тваринного рівня, прикрашаючи їх ослячими вухами. Адже в позірній бездумності галасливої учнівської орди є своя метода і навіть своя релігія, адже клас, окопавшись за партами проти кафедри, не дарма прикликає божество Великої Дурійки.

На мені ставили експерименти. Я пішов 1932 року до першого класу старої гімназії і на комірець, який запинався під шиєю на гачки, почепив один срібний пасок. До нього щороку мали долучатися подальші, аж поки у п’ятому класі срібло змінялося на золото. Але з другого класу я перейшов назад до першого — нового типу. Цупкі конфедератки з жовтим оксамитовим верхом, за які нас прозивали канарками, замінили м’які картузи. Зміни позначилися й на новому крої мундира для молодших класів. Він став темно-синім, зі штанцями з блакитним кантом і з блюзою, відкритою біля коміра, як цивільний піджак. Поза тим, нас оздобили емблемами. Друга гімназія стала п’ятсот шістдесятою. Тоді почалася війна з отими емблемами. Перед восьмою директор у товаристві когось із класних керівників никав довкола гімназії серед сумлінно шапкуючих учнів. Уряди-годи він підкликав котрогось, аби перевірити, чи емблема пришита за правилами, а чи тільки лайдацьки пришпилена. Не один із гімназистів носив у кишені швейне причандалля і, попереджений колегами, вдавався в одній із брам вулиці Руської до похапливого кравецтва, затираючи сліди свого злочинного життя. Щодо мене, то моя емблема була надійно пришита мамою, чого я соромився і з чим окружним шляхом намагався боротися. І таки додумався, що можна виробляти з емблемою в рамцях вище згадуваної субкультури. Але це вимагає окремої розповіді.

Водночас із кінцем старої гімназії я пережив зникнення парт — майже в усіх класах їх заступили столи з шухлядками та крісла. Парта є для мене чимось архаїчним, реліктом проминулої епохи, я зіштовхнувся із нею мимохідь, при її заході, і згадую її без щирого зворушення. Зрештою, менше про почуття — я вважаю, що належало б зібрати останні зразки парт, якщо вони ще десь збереглися, і виставити в музеях, на рівних правах із взірцями оріньякської та мустьєрської культури. Людина часів палеоліту карбувала на камені, гімназисти — на парті. Це було вдячне твориво. Знати, парту проектували винятково мудрі теслі з думкою про міріади учнівських хвиль, які невтомним прибоєм намагатимуться розтрощити дерев’яні окови. Краї кришок із часом шліфувалися, мов слоняча кістка, — там, де за них розпачливо хапалися долоні незліченних поколінь, викликаних до відповіді. Піт і чорнило всотались у грубе дерево, яке звільна набуло своєї невимовної сіро-буро-синюватої барви. Сталеві пера, вістря ножиків чи просто нігті, а хтозна, може, й зуби, позначили його хитросплетами таємних знаків, рядками ієрогліфів, які пластами накладалися один на другий. Адже кожна наступна генерація поглиблювала працю попередньої. Відтак поставали глибокі вигадливі отвори, бо сізіфова праця шкільних годин надала незрівнянної гладкости діркам від сучків. Але й це ще не все. Коли в повітрі пахло грозою і слід було сидіти з чемно складеними руками, тоді очі, ці слуги душі, непідвладні педагогічному складу, в останній спробі ухилення й утечі спочивали на візерунку давніх стільниць. Належно сконцентрувавшись, можна було оглухнути до професорських слів. Наче Гамлет, який, сховавшись у горіховій шкаралупці, відчував себе владарем безкраїх земель, кожен із нас завдяки парті міг поєднатися з абстрактними меандрами її поверхні, поринути в солодке заніміння і спочивати в цій лицемірній формі ескапізму. Можна, безперечно, вирізати всяку всячину й на поверхні полірованого стола, але це не те саме. Це робилося без переконання, отже й без артистизму — радше від неробства. Поштива парта мала два не дуже глибокі отвори для каламарів. Ми користувалися особливим їх різновидом — скляними начиннями з досить глибоким лійкуватим отвором, завдяки якому чорнило не повинно було виливатися при перевертанні. Запевняю вас, що виливалося, а коли не хотіло, то йому допомагали. Авторучок іще не існувало, «вічні»