Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

поглядали по собі. Аж пані Керницька дала раду.

— Якимцю! — гукнула вона до дурного. — Йди з тим паном, а потім дорубаєш дров і принесеш води до кухні.

Якимцьо, почувши її голос, підніс голову, хвилю щось ніби думав, а далі кинув сокиру і байдужим кроком поплівся до брами. За ним рушив і вояк, тримаючи напоготові кріс та скоса поглядаючи на «арештанта».

За цією парою подався і Зварич — доходити, як думав і хвалився, сатисфакції для себе і кари для улана. Тримався приличної віддалі від п’яного вояка, щоб той часом і його не взяв за якого майора ворожої держави.

Дійшовши до скруту дороги, побачив біля економії кавалерійську стежу, що стояла на місці, тільки коні крутилися неспокійно. Улан зі своїм «майором» дійшов уже до товаришів і розповідав щось одному з них, показуючи то на Якимця, то на приходство.

Зварич прискорив ходи, щоб поспіти на час.

Але раптом кіннотники заметушились, мовби між них гадюку кинув. З-поміж них вискочив Якимцьо і рвонувся щосили навпрошки через поле.

— Наlt!.. Наlt!.. Stój! — закричали вояки, а один навіть пробував скочити через рів, але кінь загруз у торфовиську і не пішов.

Вслід за Якимцем бахнув стріл один, другий, третій. Якимцьо мов не чув цього. Гнався через поля в противну сторону від села.

Улани розступилися і почали стрілянину за ним. На сухій ріллі докладно видно було, де вдаряли кулі, бо тут то там курилася підбита земля.

Нараз Якимцьо захитався, зробив ще кілька непевних кроків і впав.

У Зварича серце стиснулося від злости і жалю. Він пустився бігцем у сторону уланів і кричав скільки сил, щоб дали спокій.

Коли повернув голову на поля, побачив, що Якимцьо підвівся з землі і втікав дальше, хоч уже не так швидко. Кріси уланів знову затріскотіли, а довкола Якимця знову запурхала суха рілля.

На грохіт стрілів повибігали з поблизьких хат люди і заглядали з-поза плотів на першу битву. Ніхто якось не квапився бігти до уланів. Хоронив, видно, селян сам інстинкт, бо не давав їм прийти з поміччю Якимцеві. Зварич все-таки біг дальше. Біля одної хати почув голос, що кликав за ним:

— Паничу, не йдіть. З войськом нема жартів.

Але не зважав на це.

За той час Якимцьо відбіг вже досить далеко, а улани били до нього сальвами. За третьою чи четвертою зряду якась куля таки не пожаліла неповинного дурного слугу. Якимцьо знову захитався, заточився, мов п’яний, і впав. Зварич хвильку здержався і дивився, чи не встане він. Але Якимцьо не вставав. На чорній торфовистій землі сіріла велика груда. Непорушна і тиха. То лежав убитий Якимцьо.

Зварича ділило ледве яких п’ятдесят кроків від уланів.

— Що ви наробили! — кричав він до них по-німецьки. — Та це невинний чоловік.

Улани, здається, щойно тепер почули його крик. З-поміж них висунувся старший десятник і швидко порівнявся зі Зваричем. За старшим під’їхали й інші.

— Хто ви є? — запитав суворо старший десятник.

— Я називаюся Зварич. Студент прав. Пощо ви стріляли до того чоловіка?

— Ви не маєте тут нічого до говорення! — крикнув військовий достойник. — Говоріть, хто ви є?

Зварич не давав себе застрашити, зрештою, вважав, що не має чого боятися. Перед ним був не який рядовик, але підстаршина, від якого можна більше вимагати.

— Прошу до мене так не кричати! Я собі таке випрошую! — відповів рішуче.

— Was?! — заревів старший десятник. — So eine Civilbagage! Арештую вас! — А обертаючись до уланів, додав по-польськи: — Zabrać to i za mną marsz!

Зварича вмить окружили вояки, і він з дива не міг вийти, як це все можливе. Страху не було в нього. Втікати не буде, то вони й стріляти за ним не посміють. А заведуть його кудись, то там мусить бути старшина, з яким напевно можна буде на розум поговорити.

Але куди вони його ведуть?!.. За економією розходилися дороги: одна — до Завидова, друга — до Переп’яток. Коби хоч першою, то до Завидова недалеко — три кілометри, — півбіди.

Цим разом доля була для Зварича ласкавіша. Улани справді скрутили до Завидова. На роздоріжжі старший десятник здержав стежу і довго дивився в сторону, де лежав Якимцьо. Нікого біля нього не було, а він сам не давав знаку життя.

Все в порядку! І очі старшого блиснули вдоволенням з виконаного обов’язку.

Може, це була перша його виграна битва?!..

Рушили далі мовчки.

Зварич не міг витерпіти, щоб не запитатися, куди його ведуть.

— Пане вахмайстер! — почав ввічливо. — Чи йдемо до Завидова?

Достойник не зволив відповісти, але виручив його один з уланів.

— Milczeć, psia krew! — гукнув на Зварича і пустився на нього з конем.

Зварич відскочив і стих. Ясно було, що з тими людьми нічого не договориться. Ліпше не обзиватись до них, а спокійно дійти до якогось старшини.

Ішов і думав. А думки не дуже-то веселі були. Ось ця боготворена австрійська армія! Один безпам’ятно п’яний робить галабурди, другий в ім’я чогось, не розпитавши, ні вивідавши, каже стріляти до невинного чоловіка, а його, кандидата на воєнного добровольця, арештує і волочить кудись. Вістки про масові арешти, про які оповідав Копоть, видно, не виссані з пальця… Коли беруть українця, то оскільки легше можуть забирати москвофілів, за якими бодай тінь підозріння ходить. А скільки-то таких розстрілів могло вже бути і може ще бути, як ось Якимця?!.. Адже в кожнім селі можна найти такого російського майора, так само дурного і так само невступливого…

Думає над тим Зварич, і самому від тих думок робиться моторошно. Невже ж ціла армія така?!.. Неможливо!.. Звичайний, відокремлений випадок, хоч і який він болючий, який гидкий. Але стрілка розчарування застрягла вже в серці і ятрить рану. Не чув вже Зварич тієї любови до австрійських орлів, тієї гордости на вид австрійського війська, що раніше. Хоч як не поясняв би собі нинішньої трагедії, сумнів і якесь ніби легковаження вдерлися в його душу…

Із-за гори показався Завидів. На краю села видніє фільварок з млином і гуральнею. Біля гуральні військові коні.

Уланська стежа під’їздить до економівки, і старший десятник іде досередини.

Зварич спокійно жде на старшину.

За той час довкола нього твориться збіговисько з вояків, а із-за паркану виглядають селянські голови.

Із економівки виходить врешті старшина, а за ним старший десятник. Старшина, молоденький четар, блідий, пережитий, з моноклем на оці. Старшина від уланів:

— Хто ви такі? — питає Зварича по-німецьки, оглянувши його цікаво.

Зварич представився.

— Ви якої нації?

— Українець!

— Ruthener!? — догадався старшина.

Зварич притакнув.

— Ага!