Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Фейрчайлда — а за ним знайомі фермерські поля.

Все довкола було, безумовно, плоским — плоске місто, плоский район, плоский округ, плоский штат. Коли Двейн був хлопчиком, він вважав, що майже всі люди жили в плоскій місцевості без жодного дерева. Він уявляв собі, що океани, і гори, і ліси збереглися здебільшого в заповідниках і національних парках. У третьому класі маленький Двейн надряпав твір, в якому виступав за ство­рення національного парку біля вигину Цукро­вого Струмка, єдиної значної водойми за вісім миль від Мідленд-Сіті.

Двейн промовив подумки назву цієї знайомої водойми: «Цукровий Струмок».

Цукровий Струмок був лише два дюйми завглибшки і п’ятдесят ярдів завширшки в тому згині, де маленький Двейн хотів побачити національний парк. Тепер на цьому місці влаштували Меморіальний центр мистецтв імені Мілдред Баррі. Він був прекрасний.

Двейн якусь хвилю пом’яв лац­кан, на­щупав пришпил­ений значок. Він від­шпилив його, не пригадуючи, що на ньому написано. Це була реклама Мистецького фести­валю, який починався того вечора. По всьому місту люди носили такі значки, як Двейновий. Ось що писа­лося на значку:

Цукровий Струмок час від часу роз­ли­вався. Двейн про це пам’ятав. У такій плоскій місцевості роз­ли­ван­ня водойми було диво­вижно гарним. Цукровий Струмок тихо виходив з берегів, утворював широке дзеркало, в якому без жод­ного ризику могли бавитись діти.

Дзеркало показувало громадянам обриси долини, де вони живуть. Вони вважали себе горянами, адже населяли схили пагорба, піднімаючись на один дюйм з кожною милею, яка відділяла їх від Цукрового Струмка.

Двейн знову подумки промовив назву водойми: «Цукровий Струмок».

Двейн закінчив снідати і наважився припус­тити, що він більше не душевно хворий, що він виліку­вався, просто змінивши помешкання, добре виспавшись.

Його шкідливі хімічні речовини дозволили йому без жод­них дивних відчуттів перетнути вестибюль, а за ним коктейль-бар, який ще не відчинився. Але коли він вийшов через бічні двері коктейль-бару і ступив на асфальтову пре­рію, яка оточувала і його готель, і аґенцію «понтіаків», він виявив, що асфальт перетворився на щось наче батут.

Асфальт прогнувся під Двейновою вагою. Він опустив Двейна набагато нижче рівня вулиці, тоді поволі підняв його трохи вгору. Двейн стояв у неглибокому еластичному заглибленні. Двейн зробив ще один крок в напрямку своєї автомобільної аґенції. І знову опустився, знову піднявся і опинився у новому заглибленні.

Він озирнувся за свідками. Він був сам. Кипріян Уквенде стояв на краю заглибини, не опускаючись. Ось усе, що сказав Уквенде, хоча Двейнова ситуація була ектраординарною:

— Гарний день.

Двейн пересувався від заглибини до заглибини.

Тепер він прочвалав через майданчик вживаних машин.

Він зупинився в заглибині і зауважив ще одного чорного. Цей чоловік шматою протирав темно-бордовий «б’юїк» моделі «Скайларк» з відкидним верхом 1970 року випуску. Чоловік не був вбраний відповідно до роботи. На ньому був дешевий синій костюм і біла сорочка з чорною краваткою. А ще: він не просто протирав машину — він полірував її до блиску.

Молодий чоловік ще трохи її протер. Тоді сліпуче усміх­нувся до Двейна і продовжив її полірувати.

Ось яке пояснення: цей молодий чорний чоловік щойно був достроково звільнений із виправної колонії для дорослих у Шепердстауні. Йому була потрібна робота вже, або він помре з голоду. Тож він показував Двейнові, який він працьовитий.

З дев’яти років він побував у сиротинцях, притулках для молоді і тюрмах різного роду в Мідленд-Сіті. Тепер йому було двадцять шість.

Нарешті він був вільний!

Двейн подумав, що молодий чоловік — витвір уяви.

Молодий чоловік продовжував драїти машину. Його жит­тя не мало сенсу. Його воля до життя була слабка. Він вважав, що ця планета жахлива, що його не слід було сюди посилати. Сталася якась помилка. В нього не було друзів чи родичів. Усе життя його садили в клітки.

Він знав назву кращого світу і часто бачив його у снах. Назва його була таємницею. Його б висміяли, якби він вголос промовив цю назву. То була така дитиняча назва.

Молодий чорний ув’язнений будь-коли міг побачити цю назву, викладену вогниками всередині його черепа. Ось як вона виглядала:

КАЗКОВИЙ КРАЙ

В гаманці він тримав Двейнову фото­графію. Раніше він мав Двейнові фотографії на стінах своєї камери в Шепердстауні. Їх було легко знайти, тому що Двейнове усміхнене обличчя з його девізом унизу було частиною кожної реклами, яку він давав у «Сурмі-Обсерваторі». Фотографія мінялася кожних пів року. Девіз за двадцять п’ять років не змінився.

Отакий був девіз:

СПИТАЙТЕ БУДЬ-КОГО — ДВЕЙНОВІ МОЖНА ДОВІРЯТИ.

Молодий колишній в’язень ще раз усміхнувся до Двейна. Зуби його були досконалі. Стоматологічна програма в Шеперд­с­тауні була відмінною. І такою ж була їжа.

— Доброго ранку, сер, — сказав молодий чоловік до Двей­на. Він був страшенно невинний. Він ще стільки всього мав навчитися. Наприклад, він нічого не знав про жінок. Франсін Пефко — це перша жінка за одинадцять років, з якою він заговорив.

— Доброго ранку, — сказав Двейн. Він сказав це дуже тихо, аби голос не долинув надто далеко, якщо раптом він говорив із витвором уяви.

— Сер, я з великим інтересом читав ваші оголошення в газетах, і також мені дуже подобалась ваша реклама на радіо, — сказав умовно звільнений. Останній рік у в’язниці він став одержимим однією ідеєю: одного дня він почне працювати на Двейна і заживе щасливо. Все буде як у Казковій Країні.

На це Двейн нічого не відповів, тож молодий чоловік продовжив:

— Як ви бачите, сер, я дуже працьовитий. Про вас я чув лише добрі речі. Я думаю, добрий Господь хоче, аби я пра­цював на вас.

— О? — сказав Двейн.

— Наші імена такі подібні, — сказав молодий чоловік, — це добрий Господь говорить нам обом, що робити. — Двейн Гувер не запитав його імені, але молодий чоловік все одно йому сказав утішено: — Моє ім’я, сер, Вейн Гублер.

У всьому Мідленд-Сіті Гублер було звичайним нег­ри­тоським прізвищем.

Двейн Гувер розбив серце Вейна Гублера: невизначено похитав головою, а тоді пішов геть.

Двейн вступив до вистав­кового залу. Земля під ногами вже не прогиналася, але тепер він побачив ще дещо, пояснення чого не існувало: у підлозі виставкового залу проросла пальма. Шкідливі речовини змусили Двейна забути про Гавайський тиждень. Насправді Двейн сам придумав пальму. То був спиляний телефонний