Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

стовп, обгорнутий в мішковину. Нагорі були прибиті справжні кокосові горіхи. Для імітації листя нарізали зеленого пластику.

Дерево так спантеличило Двейна, що він мало не зомлів. Тоді озирнувся і побачив, що довкола розкидані ананаси й укулеле.

І тоді він побачив геть ней­мовірне: його менеджер з продажів, Гаррі Лесабр, обережно підходив до нього, вбраний у салатове трико, солом’яні сандалі, спідницю з трави і рожеву футболку, яка виглядала ось так:

Гаррі цілі вихідні спе­речався з дружиною, здогадався чи не здогадався Двейн, що Гаррі трансвестит. Вони дійшли висновку, що Двейн не мав підстав для такої підозри. Гаррі ніколи не говорив про жіночий одяг з Двейном. Він ніколи не брав участі в конкурсах краси трансвеститів і не робив того, що робило багато трансвеститів у Мідленд-Сіті — вступало у великий клуб трансвеститів у Цинтиннаті. Він ніколи не ходив у міський бар трансвеститів, який називався «Стара пивничка», у підвалі готелю Фейрчайлд. Він ніколи не обмінювався полароїдними фотографіями з іншими трансвеститами, ніколи не виписував журнал трансвеститів.

Гаррі з дружиною дійшли висновку, що нічого іншого, крім сказаного, Двейн не мав на увазі, що на Гавайський тиждень Гаррі краще вдягнути щось шалене, бо інакше Двейн його звільнить.

Тож тепер з’явився новий Гаррі, рум’яний від страху і збуд­ження. Він почувався і розкутим, і красивим, і при­вабли­вим, і раптом вільним.

Він привітав Двейна гавайським словом, що значило водночас «привіт» і «бувай».

— Алоха, — сказав він.

Розділ 12

Кілґор Траут був дуже дале­ко, але неухильно скоро­чував відстань між собою і Двей­ном. Він все ще їхав у ванта­жівці під назвою «Піраміда». Вона перетинала міст, названий на честь поета Волта Вітмена. Міст був оповитий димом. Вантажівка тепер в’їжджала до Філадельфії. Про це говорив знак на початку мосту:

Якби був молод­шим, Траут скривився б від знаку про братерство, вста­новленого на краю бомбо­вої вирви, як було всім добре видно. Але його голова вже не вміщала ідеї про те, яким могло б і мало б бути життя на планеті на противагу тому, яким воно було. Все на Землі могло бути лише так, як було, думав він.

Усе було потрібним. Він побачив, як стара біла жінка пор­пається в смітнику. Це було потрібним. Він побачив іграшку для ванни, ґумове каченя, що лежало на боці на каналіза­ційній решітці. Воно мусило там лежати.

І таке інше.

Водій згадав, що день перед тим був Днем ветеранів.

— Угу, — сказав Траут.

— Ви ветеран? — спитав водій.

— Ні, — відповів Траут. — А ви?

— Ні, — відповів водій.

Ні один, ні другий не був ветераном.

Водій завів мову про друзів. Він сказав, що йому важко підтримувати дружбу, яка б щось озна­чала, тому що майже весь час він у дорозі. Він пожар­тував про той час, коли він говорив про своїх «найкращих друзів». Він вважав, що люди перестають говорити про своїх найкращих друзів після закінчення школи.

Він припустив, що Траут, оскільки Траут працював з комбінованими алюмінієвими вікнами і сітками, мав у процесі своєї роботи всі можливості будувати міцні стосунки.

— Тобто, — сказав він, — день за днем люди працюють разом, встановлюючи ці вікна, вони можуть досить добре подружитися.

— Я працюю сам, — сказав Траут.

Водій був розчарований.

— Я думав, що це робота для двох.

— Одного досить, — сказав Траут. — Маленька дитина могла б сама все зробити.

Водієві хотілося, щоб у Траута було активне соціальне життя, і він би за нього порадів.

— Все одно, — наполягав він, — ви маєте приятелів, з якими бачитесь після роботи. Вип’єте пива. Зіграєте в карти. Посмієтесь.

Траут не хотів сперечатися.

Траут забув, як звуть водія.

Траут мав один розумовий дефект, від якого я теж раніше страждав. Він не міг пригадати, як виглядають люди з його життя — хіба би їхні форми чи обличчя були вкрай незвичними.

Коли він жив на Кейп-Коді, наприклад, єдина людина, з якою він міг тепло вітатися і звертатись на ім’я, був Алфі Беарз, однорукий альбінос.

— Гарна погода, Алфі? — казав він.

— Де це ви бували, Алфі? — казав він.

— Як приємно вас бачити, Алфі, — казав він.

І таке інше.

Тепер, коли Траут мешкав у місті Когосі, єдина людина, яку він кликав на ім’я, був рудий карлик-кокні Дерлінґ Гіт. Він працював у майстерні ремонту взуття. На його верстаті стояла фірмова табличка з іменем на випадок, якщо хтось захоче звернутись до нього на ім’я. Табличка з іменем виглядала ось так:

Час від часу Траут заскакував до майстерні і казав щось отаке:

— Хто цього року виграє чемпіонат світу, Дерлінґу?

Або:

— Часом не знаєте, чому вчора вночі вили всі сирени, Дерлінґу?

Або:

— Гарно сьогодні виглядаєте, Дерлінґу.

І таке інше.

Тепер Траут замислився, чи його дружба з Гітом скінчи­лася. Останній раз, коли Траут завітав до майстерні ремонту взуття, щоб те і се сказати Дерлінґові, карлик несподівано заверещав на нього.

Ось що він заверещав зі своїм кокнівським акцентом:

— Досить на мене кидатись, холєра!

Губернатор Нью-Йорка, Нельсон Рок­фел­лер, одного разу потиснув руку Траутові у крамниці в Когосі. Траут поняття не мав, хто це такий. Як письменника наукової фантастики його мала б шоку­вати зустріч з таким чоловіком. Рокфеллер не був просто губернатором. Через особливі закони в тій частині пла­нети Рокфеллеру було дозволено володіти величезними ділянками поверхні Землі, а також нафтою та іншими цінними мінералами під її поверхнею. Він володів і корис­тався більшою частиною планети, ніж багато країн. Такою була його доля з раннього дитинства. Він був народжений у те несосвітенне володіння.

— Як життя, друже? — спитав його губернатор Рокфеллер.

— Все те саме, — сказав Кілґор Траут.

Після заяви, що Траут веде активне соціальне життя, водій почав удавати, знову ж таки зад­ля власної втіхи, що Траут благав його розповісти про сексуальне життя водія трансконтинентальної вантажів­ки. Траут ні про що таке не благав.

— Хочете знати, як водії вантажівок дають собі раду з жінками, правда? — сказав водій. — Ви собі думаєте, що водії всю дорогу трахають баб як навіжені, правда?

Траут знизав плечима.

Водій вантажівки розізлився на Траута, вилаяв його