Читати книгу - "Саджо та її бобри, Сіра Сова"

Адже колись, де б не був Чікені, дуже скоро біля нього з'являвся і братик. І він знову й знову починав розшукувати скрізь свого братика: то заглядав у дерев'яну хатку в клітці, то терпляче нишпорив по всіх кутках в будинку доглядача, а то вибігав на подвір'я і ретельно обнюхував повітку,— певно, він не сумнівався, що десь та знайде Чілеві. Так минув місяць марних пошуків, і Чікені почав занепадати духом і нарешті зовсім перестав шукати братика.

А за сто миль від нього так само даремно шукав його Чілеві.

Чікені вже потроху призвичаювався до свого невільницького життя, коли сталася подія, що тяжко вразила його і водночас подарувала йому нові надії.

Якось повз його клітку проходила індіанка з барвистою шаллю на голові. Побачивши її, Чікені кинувся до грат, просунув поміж залізних прутів свої зціплені маленькі кулачки й голосно запищав, боячись, що жінка його не помітить. Індіанка зупинилась і заговорила до нього. Її мова була дуже схожа на ту, яку він так часто чув удома, в краю, де живуть індіанці. Але голос був чужий і, придивившись до її обличчя та почувши її запах, Чікені повернувся спиною і понуро побрів до своєї порожньої дерев'яної хатки. Йому здалося спочатку, що то була Саджо.

Але все-таки цей випадок підбадьорив його; Чікені повірив, що колись до нього прийде Саджо.

Вдень люди юрбами гуляли в зоопарку й зупинялися перед кліткою глянути, що воно за звір. Але його "відвідувачі" ніколи довго не затримувались і швидко проходили мимо; для більшості він був тільки маленьким звірятком із пласким хвостом. Хто дивився на нього байдуже, хто — зацікавлено, а хто тицяв у нього дрючком і щось говорив грубим, недобрим голосом. Мало людей пожаліло його. Одне чи двоє поговорили до нього лагідно й пригостили горішками та цукерками. Але Саджо не приходила. І все-таки Чікені не втрачав надії, вдивлявся в кожне обличчя, принюхувався до кожної руки, до якої міг дотягнутись. Він так і не побачив обличчя, за яким тужив, не почув запаху знайомої маленької долоні. Але бобреня вірило, що якогось дня той незабутній голос покличе: "Чі-ке-ні!", і коричневі рученята, що так часто пестили його, знов його піднімуть, і тоді — о, яка то буде радість! — він тицьнеться носиком у теплу ніжну шию, посопе, попих— котить трішки, а потім задрімає і забуде про все...

Так він годинами виглядав, чекав, сподівався. А ввечері, лежачи на своїй солом'яній постілоньці в кухні Доглядачевого дому, Чікені марив щасливими днями, що відійшли в далеке — ох, таке далеке минуле! — згадував ту комірчину під Шепіеновим ліжком, де вони господарювали удвох з Чілеві, і їхню кумедну боброву хатку на озері.

А потім він до всього збайдужів, ніщо його вже не тішило, навіть коли він був у доглядачевім будиночку. Чікені перестав бавитися з дітьми, дбати про своє хутро — воно куйовдилося, збивалося в кудли. Він і від їжі відмовлявся: часто сидів понурий, важко дихаючи, із заплющеними очима і стискав у передніх лапках яблуко, поки впускав його, так і не покуштувавши.

Доглядач сумно дивився на бобреня, розуміючи, що тепер не варто гадати не тільки про те, що станеться через двадцять років, а й навіть через рік: Чікені довго не проживе.

Його маленький мозок був ніби в огні від туги. Бобреняті ввижалися його друзі, з думкою про них він засинав і бачив їх уві сні.

Так, тваринам теж сняться сни. І вам, певно, доводилося спостерігати, як вони, бува, прокидаються, перелякані страшним сном, а то щасливо щось бурмочуть — значить, сниться їм приємне.

Якоїсь ночі бобреня прокинулося від сну, де все було мов насправді. Наснилося ж йому, ніби воно знову вдома, з друзями. Чікені схопився і почав бігати по кухні, й, не знайшовши їх ніде, жалібно заскиглив з горя й туги. І плакав він, геть як мала дитина, що загубилася.

Не знав він, не міг знати, що менше ніж за милю, в іншій кімнаті з'явилось таке саме бобреня, як і він, і що разом з ним були двоє малих індіанців — хлопець, стрункий, мов стріла, і дівчинка в яскравій шалі, і такі обоє схвильовані, що не могли заснути тієї ночі, не могли діждатися, коли ж настане ранок.

А в кутку тієї кімнати стояв старенький, потертий кошик із березової кори.

Ви, певне, вже здогадалися: то Саджо й Шепіен приїхали нарешті в місто.

Розділ XIV

Полісмен Патрік

Коли поїзд, яким їхали Саджо, Шепіен та їхній маленький супутник Чілеві, прибув до міста, дітям раптом стало так страшно, що вони ніяк не зважувались вийти з вагона. Провідник, що наглядав за ними в дорозі, допоміг їм, сказав кілька підбадьорливих слів і повернувся до своїх справ.

Саджо й Шепіен опинилися в такому галасливому світі! Настрашені й оглушені, стояли вони на пероні, взявшись за руки, не знаючи, куди йти, не сміючи поворухнутися, а навколо сновигали люди, свист, брязкіт, шипіли й ревіли паровози. Спереду, позаду, з боків — усе шуміло й метушилося. Гуркотіли вантажні машини з усякою поклажею; одна помчала просто на них, і Шепіен ледве встиг відтягти сестричку вбік, а то б вона попала під колеса.

Вокзал видався дітям великою лункою печерою, наповненою жахливими видивами й звуками. Ще ніколи не почувалися вони такими малими й беззахисними. Тут, серед гамірного натовпу, вони були набагато самотніші, ніж у тихому лісі, серед мовчазних дерев. Отак і стояли ці двоє малих мешканців пущі серед оглушливого міського гаму — спантеличені, налякані й безпорадні, як ті бобренята, коли Гітчі Мігуон виловив їх у хвилях Березової Річки.

А Саджо, хоч як боялась, мала тільки одну думку: "Чікені пройшов через усе це пекло, пройшов сам-са— місінький!" Шепіен бажав знову опинитися поміж звірів у лісі, хай навіть у кільці лісової пожежі. А Чілеві? Бобреня затисло вушка лапками й завмерло, забившись у куток свого кошика.

Дітям здавалося, ніби вони простояли на пероні цілу годину (насправді ж не минуло й кількох хвилин), і Шепіен уже був насмілився піти до великих дверей, крізь які могутнім потоком сунули юрмища людей, коли це перед ним зупинився хлопець, трохи старший за Шепіена. Він був одягнений у гарну червону форму, на короткому, вузькому піджаку блищало багато гудзиків, на голові — збита набакир шапочка, схожа на круглу коробочку.

— Гей, дітки! — сказав він весело.— Ви загубилися? Когось шукаєте?

Бідолаха Шепіен, який ще ніколи не бачив вокзального носія, зовсім розгубився перед цим самовпевне— ним і так гарно вдягненим хлопцем. З пам'яті йому вилетіли всі знайомі англійські слова, згадалося тільки одне.

— Поліс-мен,— пробурмотів він, затинаючись від хвилювання.

— Вам потрібен полісмен, так? — перепитав носій, вмить зметикувавши, у чім річ.— То йдіть за мною! — додав він і, поманивши їх рукою, швидко пішов уперед, вицокуючи по твердому перону каблуками своїх начищених до блиску черевиків. За ним безшумно поспішали взуті в мокасини малі індіанці, трохи не біжу— чи, щоб устигнути за носієм. Шепіен в одній руці ніс кошик, а другою міцно тримав сестричку за руку. Кумедна була це процесія!

Носій провів їх крізь натовп, а потім — великою залою, де зібралося стільки народу, що Шепіенові здалося, ніби сюди зійшлися люди з усього світу. Нарешті вони опинилися в протилежному кінці зали коло високого, дебелого чолов'яги. Його одяг теж прикрашали блискучі гудзики.

— Привіт, Пате! — гукнув носій.— Ось ці дітки шукають полісмена.— Він підштовхнув малих індіанців і вів далі жартівливо:— Такого гладуна, як ти, вони легко знайшли б і без мене. Схоже, що це індіанці, то ти бережись, бо ще знімуть з тебе скальп!

Задерикувато посміхнувшись полісменові й підморгнувши дітям, хлопчина повернувся і зник у натовпі.

— Ого! — вигукнув полісмен і почав розглядати дітлахів, заклавши руки за спину.— Ого! Значить, знімаєте скальпи, так? — спитав він і зиркнув так люто, наче збирався посадити їх у тюрму. Та очі виказали його: в них зблиснув лукавий вогник, від кутиків розійшлися веселі зморшки.— То ви індіанці? Ясно! Тільки Я

мушу вас попередити, скальп мій нікуди не годиться. Вже двадцять років голова у мене лиса, мов яйце, і той чортяка, що привів вас сюди, добре це знає!

Цей полісмен зі своїм круглим веселим обличчям скидався на Діда Мороза. На голові у нього сяяв збитий набакир шолом, який ніби промовляв, що робота полісмена — найвеселіша забава на світі. От тільки розмовляв він суворо.

Помітивши, що діти розгубилися, Пат заговорив трохи тихіше (хоч, здається мені, тихо розмовляти він узагалі не міг):

— Чим можу допомогти вам?

— Ти поліс-мен? — запитав несміливо Шепіен.

— Так, хлопче,— відповів чолов'яга, посунувши шолом ще трохи набік.— Я полісмен, та ще й який! В родині О'Рейлі всі такі... Слухай, а що там у тебе в кошику? — поцікавився раптом полісмен, зачувши жалібний писк Чілеві.

— А-мік,— відповів Шепіен по-індіанському, знявши накривку, щоб показати бобреня, і повторив знову:— А-мік.

На превеликий подив хлопця, полісмен розреготався:

— Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! То він каже: "А, Мік!" — називає мене Міком Ч Зразу догадався, що я — ірландець... Ну й кмітливе бісеня! Так, я—Мік, авжеж, Мік!

Полісмен страшенно пишався тим, що він ірландець, і подумав, що Шепіен зразу про це здогадався, коли сказав "амік" — індіанське слово, яке означає "бобер". Отож індіанський хлопець видався йому збіса розумним, а Шепіен, почувши, як полісмен кілька разів сказав, що він "амік", вирішив, що той належить до якогось дивного плем'я білих людей, котрі величають себе бобрами, а це дуже почесне звання! Таким чином вони одразу сподобалися один одному.

— А куди ж ви мандруєте? — спитав Пат.

Спочатку Шепіен забув не тільки англійську мову,

1 М і к — прізвисько ірландців. але й про листа, якого дав йому Золоте Волосся, а тепер, згадавши, витягнув з-за пазухи листа й подав ірландцеві.

Той прочитав адресу на конверті й сказав:

— Усе ясно. Зараз я на чергуванні і не можу нікуди йти. Ви посидьте, почекайте трохи, а потім я вас проведу. Сам Патрік О'Рейлі подбає про вас.

Пат ніжно погладив Саджо по голові. Шепіен тільки тепер згадав, як буде по-англійському "бобер", і полісмен попросив хлопця показати йому Чілеві.

— Славний звірок, тільки дуже вже маленький,— сказав Пат про бобреня.

А сміливець Чілеві зовсім знітився, вирішивши, мабуть, що настав кінець світу.