Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

я провела у тій майже безлюдній провінції на півдні країни, яка нині вабить туристів своїми краєвидами з холодними лісами, засніженими вулканами, смарагдовими озерами і повноводими річками, де кожен, прив’язавши до шворки рибальський гачок, міг за годину наловити цілий кіш пстругів, лососів і сомів. Небо пропонувало щораз інше видовище: з цілою симфонією кольорів, хмарами, які швидко гнав вітер, табунами диких гусей і поодинокими мазками кондора або орла в їхньому величному польоті. Ніч западала раптово, як чорна мантія, розшита мільйонами вогників, які я навчилася розрізняти за їхніми тради­ційними й індіан­ськими назвами.

Люсінда й Авель Ріваси були єдиними вчителями на багато кілометрів довкіл. Тереса розповіла міс Тейлор, що її батьки кілька років тому вийшли на пенсію і, покинувши містечко, де все життя вчителювали, подалися туди, де їх потребували найбільше. Вони повернулися на ферму, яка належала родині Авеля, де господарював його молодший брат Бруно. Санта-Клара була невеличким господарством, яке давало змогу забезпечити родину і обмінювати чи продавати деякі рільничі товари, мед, сири, вуджене м’ясо в сусідніх селах. Це й близько не було те зразкове велике помістя, якими володіли німецькі та французькі іммігранти. Крім головного дому, на фермі було ще декілька хаток, вуджарня, повітки з металевою ванною для щотижневого купання, піччю для випікання хліба та реманентом, свинарня та стайня, де тримали корів, коней і двох мулів.

Бруно Рівас був значно молодший за свого брата Авеля: йому було під п’ятдесят, то був чоловік від землі, працьовитий, сильний тілом і духом, як про нього казали. Він втратив дружину і дитину під час її перших пологів, які закінчилися зле, й іншого кохання не знайшов. Став серйозним і мовчазним, але залишався приязним, завжди готовим допомогти, позичити свій реманент чи мулів, віддати яйця чи молоко, яких мав задосить.

Факунда, молода індіанка з виразистим лицем, широкоплеча й дужа, як докер, працювала в його домі вже кілька років. Десь у неї був чоловік і двійко дітей, яких ростила бабця, тож бачила вона їх зрідка. Вона майстерно пекла хліб, торти і пиріжки, весь час наспівувала й обожнювала сеньйора Бруно, як вона його називала, якого бештала і балувала, як матір, хоча за віком могла бути його донькою.

Люсінда й Авель жили в одній з хаток за кілька метрів від головного дому. Бруно прийшлися до речі товариство і допомога брата та братової: справ було завжди по горло, і хоча починали працювати спозаранку, дня не вистачало. Навесні та влітку, коли роботи було найбільше, Бруно брав на допомогу пару батраків, бо Люсінда й Авель, користаючи з гарної погоди, їхали вчити дітей. Вони мандрували верхи на коні та мулі розлогим регіоном з коробками зошитів та олівців, за які платили з власної кишені, бо уряд покинув напризволяще віддалені сільські райони. Чотирирічна базова освіта була обов’язковою, але надавати її на всій території було важко: бракувало доріг, засобів і вчителів, готових поселитися в тих краях.

Приїхавши в якесь невеличке сільце, подружжя Рівасів скликали дітей дзвоником, який чіпляють коровам на шию. Залишалися на кілька днів і від рання до смеркання давали уроки, заприязнившись із місцевими селянами, які приймали їх, як посланих небом ангелів. Вони не мали змоги їм платити, але змушували взяти бодай щось: сушню, кролячі шкурки, сандалії чи плетені вироби — те, що мали. Спали Ріваси там, куди їх запрошували на нічліг, а потім мандрували далі. Перед від’їздом давали учням завдання на кілька тижнів і попереджали, що коли вертатимуть, то перевірять його, тож одного дня ті зможуть отримати сертифікат про початкову освіту. Вони мріяли про власне приміщення, де б могли вчити дітей і годувати їх гарячою стравою, бо в деяких випадках вона була б єдиною, яку ті діти їли, однак то був нездійсненний проект. Учні не могли ходити багато кілометрів пішки, щоб дістатися до школи: школа мусила їхати до них.

— Мій брат Бруно опоряджає для вас ще одну хату, яку ми тут маємо. У ній багато років ніхто не жив, але її буде облаштовано, — сказав нам Авель.

Повсідавшись довкола грубки, серця оселі, ми пили мате, типовий для півдня зелений і гіркий навар, заїдаючи його гарячими булочками, вершками і варенням з айви, які принесла нам Факунда. Надвечір прийшов Бруно, а за ним сусіди, щоб привітати нас. Вони залишали при вході промоклі накидки й заболочені чоботи, несміливо віталися і клали на стіл свої дари: слоїк повидла, смалець, загорнутий в полотняну шматину козячий сир. Обдивлялися нас із цікавістю: хтозна, що вони думали про столичних гостей з їхніми білими руками й тонкими плащами, нездатними захистити від зливи, та їхню відмінну манеру говорити. Єдиний, хто здавався їм людиною, був Торіто з його видубленими роботою ручищами, з вічним усміхом доброї людини на устах, який стояв зігнувшись, щоб не зачіпати головою сволок.

Коли звечоріло, сусіди розійшлися.

— До завтра. Факунда принесе вам свіжого хліба на сніданок, — сповістила нам Люсінда, надягаючи пончо.

І тоді ми збагнули, що Ріваси йдуть ночувати деінде, залишивши свою оселю нам.

— Лише на кілька днів, не більше. Ваш дім скоро буде готовий. Ми ремонтуємо покрівлю і треба ще встановити грубку, — пояснив Авель.

Перші дні пішли на відвідини сусідів у поближніх садибах і в Науелі — щоби представитися чи віддати візит ввічливості. Належало принести гостинця в обмін на той, що ми отримали: в нашій країні в гості з порожніми руками не ходять, а в провінції цього правила додержують строго. Слоїки моїх тіток знайшли своє призначення, хоча й не могли конкурувати із сільськими консервами. Хосе Антоніо і Торіто приєдналися до чоловіків, які ремонтували призначений для нас дім, і через тиждень ми вже розмістилися в ньому з деякими уживаними меблями, які роздобув для нас Бруно.

У цих скромних стінах, збитих із дошок, що стугоніли від вітру, письмовий стіл з черешневого дерева і годинник з маятником здавалися краденими, а лампи від Тіффані виявилися непотрібними, бо електрики не було. Не пам’ятаю, що сталося з нефритовими фігурками, гадаю, вони назавжди лишилися лежати в бавовняних сповитках. Як нас і попереджали, неможливо було вижити без великої чавунної печі, яка слугувала для приготування їжі, опалення, біля неї сушили випрану білизну і збиралися люди. І взимку і влітку в ній від світанку до ночі горіли дрова. Мої тітки, які заледве вміли заварити чай, навчилися нею користуватися, але мати навіть не намагалася: вона хиріла у кріслі чи в ліжку, виснажена кашлем і холодом.

Ми