Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 14

– Кажу тобі – це життєво необхідно,– ніяк не здавався Даріс.

– А я всоте повторюю – якщо сюди ще хтось поткнеться, то вилетить одразу ж після того, як перетне поріг дому. І чому це Філіп не виконує своїх обов’язків? Наша спальня – це ж не прохідний двір!

– О, то ти нарешті почала називати її нашою?– на обличчі Даріса вкотре з моменту знайомства розпливлася задоволена посмішка.

Я ж лише втомлено присіла на край ліжка, демонстративно показавши, що набридло мені вже сперечатися і слухати його «фразочки» з розряду останньої. І так вже язик та думки плутаються настільки, що фактично випадково погодилася з його словами. Але я ще позмагаюся за своє місце під сонцем, а точніше за те, що просто мушу мати власну кімнату, куди не матиме права навідуватися ніхто. У моїх думках навіть проскакувало те, що можу сміливо вигнати Даріса з «нашої» спальні. Як-не-як, а я тут високоповажна гостя, забаганки якої типу повинні виконуватися.

Даріс на секунду поглянув на мене, потім пробігся по кімнаті поглядом і мені здалося, що він згодний зі мною. Як-не-як, а речей моїх тут було явно значно більше, ніж його. Хоча масивне ліжко чи не з сотнею подушок, багряного відтінку, тумби й стіл з білого дерева, крісла з червоною оббивкою, поки офіційно не належали мені. А що тут такого? Фіктивний шлюб чи не фіктивний, проте Даріс сам сказав, що половина його майна стане моєю. До того ж я (майже, більше всього що ні) збираюся допомогти йому з магією і за свої скромні послуги було б цілком логічно попрохати подібну плату.

– Ну добре,– промимрив він, явно не задоволений подібним рішенням.

Я мало не застрибала від радощів, проте вирішила все ж зачекати поки Даріс не покине кімнати. А він, здавалося, не збирався цього робити. Просто раптом чомусь кинувся до столу й почав копирсатися у ньому так, наче там було щось вкрай важливе.

– Це тобі. Все одно більше всього знайшла б,– тицьнув він мені маленьку чарівну оксамитову коробочку й зник за дверима.

Я здивовано крутила в руках майже невагому річ. Мені було невтямки, навіщо взагалі щось дарувати, якщо це фіктивний шлюб, у моєї скромної особини є не така вже й скромна каблучка, а своїх прикрас мені вистачає. Невже думав, що ритимуся в його особистих речах і заберу щось собі? Та ну, як можна настільки в мені сумніватися?

А може він й не сумнівався? Готував гарненький сюрпризик, наприклад, а я могла б його зіпсувати. Чи це було не мені, але щоб не підставляти себе, Даріс одразу ж відсіяв найменші підозри? Складно ж то все як. Але справді, може в нього хтось є?

Таки відкрила ніжно-блакитну оксамитову коробочку з ледь-помітним орнаментом по боках і застигла, вражена небаченою красою. На самісінькому дні лежав гарненький та дуже ніжний кулон, надто скромний і надто елегантний водночас. У цій тендітній прикрасі було так багато всього, що не могла відірвати власного погляду від неї. Неймовірний ланцюжок з рідкісного каліфорнію, плавно з’єднувався на маленькому сердечку, прикрашеному одиноким діамантом. Краса небачена.

Крутила кулон в руках і так, і сяк, приміряла, кружляла перед дзеркалом, а потім вже навіть з маленьким дзеркальцем в руці. Який же це неймовірний подарунок. Досконалий у всіх його аспектах. І особливо в ньому вражало саме не сердечко з діамантом, а ланцюжок з рідкісного металу. Хоча було в ньому ще щось. Мені здавалося, наче на ланцюжку вигравіювані якісь букви. Уважніше приглянулася, але зрозуміла, що без лупи нічого не побачу. Потягнулася за нею до столу і тут пролунав якийсь гуркіт. Швидко закинула кулон до коробочки й кинула ту на ліжко, а сама побігла вниз. Серце ж билося часто-часто, а мозок говорив: «Небезпека!».

Виявилося, що причина гуркоту була досить банальною. До нас завітали мої любі братики, а пізніше прибула й сестричка, яка затрималася в саду подивитися на симпею – квітку, що розквітала вночі й слугувала чудовим ліхтариком, що світив не гірше звичайних.

– Вибачайте, що так зарано, але весілля вже зовсім скоро й ми готові допомагати з ним цілодобово. Заради цього навіть вирішили пожити у вашому маєтку,– о так, Крейг, саме для цього ти сюди з’явився. Даріс поділяв мої думки, хоч практично й не знав мого старшого братика й першого спадкоємця сім’ї Менджіль. Ну а інші ж напевне почули про його плани, хотіли завадити, а потім самим захотілося довше погостювати. Ну ми і не проти...наче.

– Таки й справді час починати підготовку. А ми якось і забули про це. Будемо раді допомозі,– посміхнувся Даріс і наче це не мої родичі приїхали, почав усіх обіймати.

Розалія ж насторожено й суворо подивилася на мене. Вона то точно їхала допомагати і її страшенно насторожило те, що ми виявилися неготовими до торжества.

– Давай вже завтра,– благально протягнула я, обіймаючи молодшу сестричку.

– Ну добре, але я погоджуюся лише тому, що страшенно втомилася в дорозі. Весь цей стрес, ну ти розумієш,– я ж лише кивнула. Даріс може й знав про нашу біду, але от братам досі було невтямки про комісію з магічних справ й мимовільну загрозу життю. Ейнар, звісно, міг щось бачити, але він рідко довіряв власним видінням, особливо коли це стосувалося Розалії. Якось братик на цьому обпікся й на тому настала так звана крапка.

– Філіпе, проведи наших гостей до їхніх кімнат,– повернувся Даріс до дворецького й потягнув мене до спальні.

– Невже знову разом?– невдоволено промимрила, йдучи за нареченим.

– А ти як думала? Ладен поставити все, що в мене є, на те, що з самого раночку до нас заявиться твоя сестра.

– І чому всі думають, що наречені мають спати разом?– тихесенько прошепотіла, проте Даріс все одно почув і хмикнув.

– І справді, чому?

Подумки вилаяла себе за тупість і відкрила двері до нашої кімнати. Даріс же чомусь не поспішав іти за мною. Він завмер на порозі, а його обличчя скривилося так, наче я зробила щось жахливе і страшенно образила його.

– Пробач, Дарісе. Я почула гуркіт і побігла. Воно випадково впало,– підняла ніжно-блакитну оксамитову коробочку, яка валялася на підлозі, наче якийсь непотріб.– Дякую. Це чудовий подарунок. Кулон такий гарний.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍