Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Прямі погрози

Повернувшись після важкого дня до готельного номера, який винайняли поліцейські, майор замовив вечерю та прийняв ванну. Після ванної він випив ліки, котрі допомагали втамувати біль. Після отриманих травм під час розслідування у Гострому Камені Стеценко відчував себе не людиною, а якимось зліпком із сотнею больових точок. Якщо голова тільки нила, то стегно від настільки частого пересування просто перетворилося на осередок агонії.

Стеценко сподівався, що для сну не доведеться вживати снодійне. Воно допомагало заснути, незважаючи на біль, однак давалися взнаки й негативні наслідки вживання. Організм звикав до препаратів і потім не бажав без них іти на перепочинок. Андрій мав тверді наміри пройти хоч один медогляд, але раз за разом його відволікали справи. Вбивці не залишали детектива у спокої.

Прийнявши ліки, він ліг на ліжко і почав перечитувати нотатки. Майже завжди на третій день розслідування йому вдавалося вийти хоч на якісь сліди, але цього разу справа нагадувала суцільний хаос. Вбивця вбивав у різних містах, жертви були ледве знайомими між собою, жодних доказів не залишилося, а ті, що залишилися, не могли навіть натякнути на мотиви.

Світ літератури ніколи не здавався майору Стеценку таким цікавим.

Не зумівши провалитися у сон, він взяв телефон і спробував набрати номер Соболя, однак напарник не відповідав на вперті виклики. Тому Андрій покинув спроби після другого неприйнятого дзвінка. Він кинув оком на зошит із нотатками та чорну сумку для ноутбука. Робота наче сама кликала його.

У чорній сумці знаходився ноутбук вбитого Еріка Крафта. На ньому хлопець написав усі свої моторошні новели і з нього вів підпільне літературне життя. Частину перевірили курсанти з поліції, але все не встигли, та Стеценка все й не цікавило. Він хотів переглянути тільки листування між обома вбитими письменниками. Київські поліцейські таким чином змогли вийти на Крафта.

Всі профілі були відкритими. Молодий письменник нічого не соромився і ні від кого не ховався. Стеценко бачив його основну сторінку у фейсбуці та авторську сторінку на іншому ресурсі. Зрозуміло, що писав колегам по цеху він з підпільної сторінки. Хоча фото на обох сторінках були однаковими.

— Що ж ви там такого натворили? — уважно дивився на екран Стеценко.

Листування тривало більше половини року. Домбровський та Крафт переписувалися стосовно планів майже кожного дня. Завдяки платформі вони перетворилися на найкращих друзів, хоч вікова різниця між ними була доволі значною. Література об’єднала цих чоловіків, зробивши ледь не коханцями.

Переглядати все підряд майор не мав часу, бажаючи відпочити, тому почав читати повідомлення за останній місяць. І сталося те, що зводить з розуму більшість домогосподарок. Чуже листування та соціальна мережа за коротку мить загіпнотизували детектива, затягнувши у глибоке болото.

До четвертої ранку майор перечитував чужі листи, попиваючи холодний напій без алкоголю. Він зумів переглянути все за останній місяць, однак там нічого цікавого не знайшов. Моментами йому здавалося, що вбивця встиг профільтрувати повідомлення та видалити всякі згадки про себе. Місцями у спілкуванні двох письменників щось губилося. Це щось затягувало майора...

Він вирішив читати ще більше і приступив до січневих листів. Багато з прочитаного виявилося звичайним киданням гімна у колег по літературі, тому не становило жодного інтересу. Андрій поступово бажав здатися, але у момент розчарування таки зміг натрапити на цікавий епізод, який міг дати пояснення.

— Привіт. Ти так пізно пишеш? — запитував Крафт.

— Як ти мене побачив? — відписав Домбровський.

— Ти у блогах відписував Аліні.

— Мучить мене трішки безсоння, — поскаржився Домбровський.

— Мене також.

— Ти молодий ще – тобі багато не потрібно спати. Пишеш щось?

— Не можу писати на емоціях.

— Яких емоціях?

— Після твого повідомлення, мені дещо здалося...

— Я вже старий вовк, — пожартував Домбровський. — Мені тоді могло під градусом різне здатися, тому не бери до голови.

— Ти впевнений, що за тобою ніхто не стежив?

— Я випив забагато, тому різне міг уявити.

— А може тобі не здалося? — не припиняв Крафт.

— Що з тобою такого сталося? — здивувався Домбровський.

— Спершу мені здалося, що хтось чистить моє листування…

— Ми самі стерли той чат! — перебив Домбровський.

— Я пам’ятаю, — погодився Крафт. — Навіть словом не згадаю.

— Навіщо ти знову крутиш цю платівку?

— Я пишу правду. Спершу хтось чистить наше листування, а потім серед ночі у мене світиться екран ноутбука. Я встаю, біжу до вікна. Надворі порожня вулиця і тільки один чоловік у чорному одязі дивиться на моє вікно.

— Ти вирішив переказати мені сюжет нової книги? Це якісь жарти?

— Це не жарти! — виправдовувався Крафт. — Ніхто не знав про нову…

— Я знав про твою нову книгу!

— Тільки ти і все. Але я тобі довіряю.

— Тоді навіщо ти вигадав цю історію? — не вірив йому Домбровський.

— Я нічого не вигадував…

Стеценко вирішив прогорнути стрічку далі, однак раптово сталося таке, що навіть його змусило відстрибнути від монітора. Між повідомленнями авторів зненацька вистрибнула якась інша стрічка. Хтось звертався до нього.

— Ти не зможеш нічого прочитати без мого дозволу! — писав автор стрічки.

Андрій витріщився на екран, не маючи віри у трюк. Подібне могло бути реальним, однак таким міг займатися тільки крутий спеціаліст. За звертанням він залишив вільний рядок, щоб майор міг відписати йому щось. Стеценко не наважувався цілу хвилину вийти на зв’язок, доки не пробігла інша стрічка.

— Можеш не питати хто я. Ти й так здогадався.

Не витримуючи напруги, Стеценко прикрив пальцем камеру і відписав:

— Чому я не можу прочитати далі?

— Там міститься моя погроза. Я тоді вирішив їх налякати і написав так, як і тобі. Вони одразу вийшли з мережі та заховалися на кілька днів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍