Читати книгу - "Той, хто тобі потрібен, Юлія Феліз"

Глава 8

СОЛОМІЯ

Марк повернувся в залу посеред останнього танцю. Я вдячна за те, що він не влаштував сцену там, у саду, але відчуваю, що він вичікує. Наші погляди зустрілися, і моє серце підскочило до горла. Василина поцілувала свого тепер чоловіка, коли музика стихла. На жаль, нам із Марком ніколи не бути такими щасливими. 

Коли молодята поїхали, Марк накинув мені на плечі піджак, і ми направляємося до бусіка, щоб поїхати в будинок моєї бабусі. Я хочу подякувати йому, і слова вже готові злетіти з кінчика язика, але його напружений вигляд обличчя і погляд попереду себе лякає і змушує мовчати. Хоч би цей вечір не кінчався. Ще трохи і ми приїдемо до баби, де нам постелили в різних кімнатах. Мої батьки консервативні в плані пристойностей, особливо, коли старше покоління пильнує. 

Я не впевнена, що хочу продовжувати стосунки з Марком, та водночас шалено хочу цього. Попереду сидять мої батьки. Тато дивиться на маму і лагідно їй посміхається. Він дивиться на неї закоханими очима, і, думаю, це щирі почуття. Весілля і горілка тут ні до чого. Позаду Наталя і Микола горнуться один до одного. Моє серце стискається. Коли ми зупіняємося біля бабиного подвір’я, я повертаю  піджак.

— Дякую, що погодився виручити мене. Ти чудово впорався. Ми заходимо в будинок, дорослі організовують застілля, а я не можу дивитися на їжу. За весь день я з’їла кілька полуниць і шматок торту, але апетиту немає.

— Слухай, — починає Марк, дивлячись, як я мнуся біля дверей кімнати.

— Не зараз, добре? — я роблю сильний вдих, відчиняю двері і планую сховатися в темряві кімнати. — Давай поговоримо завтра. На добраніч. Твоя кімната поруч.

Його брови насуплюються, а губи стискаються.

— Ти попросила для нас різні кімнати? Після того, як ми спали в одному наметі?

— Бабці не обов’язково знати про намет і все решта, — здавлено кажу я.-- Я не хочу завтра пів дня слухати нотації. Ну, ти розумієш. 

Я ледве тримаю себе в руках. Треба було їхати ночувати но Марійки, поки не наробила помилок.

— Я їду завтра вранці. Мені треба дещо підготувати перед початком роботи в таборі. Тож ми все одно не побачимося майже два місяці.

— Що? 

Його крик лякає мене, що я аж здригаюся. Він проводить рукою по волоссю.

— Чому ти не казала, що працюватимеш до кінця літа?

Я не знаю, що він має на увазі. Я не думала, що мала озвучити свої плани, чи після того, що було, він має право знати?

Я знизую плечима і вичавлюю щось подібне до посмішки.

— Не тікай від мене, — каже він низьким засмученим голосом і робить крок, щоб скоротити відстань між нами. Я роблю крок назад, його простягнута рука хапає повітря і стискається в кулак. — Просто дозволь мені бути поруч, Солю.

— Я краще переночую в Марійки, — кажу я крізь фальшивий сміх. — Я скажу батькам, що ми посварилися.

— Чорт забирай, Соломіє. А як же те, що сталося сьогодні? —  Його очі спалахують вогнем, коли вони ковзають по мені, зупиняючи серцевий ритм.

— Ці вихідні - це все, що у нас є, — я вимовляю слова пошепки, бо моє горло пече.

Він кидається на мене, стискаючи мою талію так, ніби не хоче втратити те, що було між нами, хоча б на мить.

— Навіщо ти так робиш? Ти знову тікаєш від мене!

Я заплющую очі, намагаючись не хитатися від його терпкого запаху, що огортає мене.

— Я мушу йти. Відпусти мене, будь ласка.

Він тримає мене ще одну мить. Я рахую секунди. Один. Два. На три з нерівним диханням він відпускає мене. Сльози затьмарюють мої очі, коли я йду геть. Він ще раз вигукує моє ім'я, голосом, сповненим відчаю. Він ніколи не втрачає можливості помучити мене. Я біжу сходами вниз, тож він не чує моїх ридань, від яких серце розривається навпіл.

Я шкодую про те, що затіяла все це, бо тепер я ніколи не забуду смак його губ, ніжність його рук, які подарували мені насолоду. Мені було так добре з ним, і це більше ніколи не повториться. 

Весілля моєї сестри було єдиною можливістю уявити, що Марко — мій хопець. Тепер він лише моя красива брехня, про яку ніхто не дізнається. 

***

Минув тиждень після весілля. Мій перший тиждень в мовному таборі пройшов чудово. Набагато краще, ніж я могла собі уявити. Ми домовилися з напарницею, що я відповідаю за дозвілля на території, а вона планує активності під час походів. Хоя я і не в захваті від одного душу на двадцять людей, але тримаюся  і майже втягнулася в процес. Цілий день я чимось зайнята. Випадає пару годин вільного часу ввечері. Я почала вести щоденник і завела планер. Це зручно в роботі. Допомагає раціонально розподіляти час і звільняє голову. 

Я намагаюся не дивитися на свій телефон і моє серце потроху заспокоюється. Перші дні була купа повідомлень від Тані, моїх сестер і Марка.

Він надсилав мені десятки повідомлень щодня, які я читала, але не відповідала. Він телефонує кожного дня, хоч я жодного разу не відповіла на дзвінок. Я не заносила його номер в чорний список, бо тоді мені здаватиметься, що я все вигадала. Тому запхала телефон на дно спортивної сумки, яка лежить в шафі. Я попросила батьків не телефонувати, пообіцяла, що сама дзвонитиму, коли буде вільна хвилина. Так легше не думати про нього. Бо коли я беру телефон для того, щоб подзвонити мамі, знаю, це лише привід ще раз перечитати його повідомлення. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍