Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

А сьогодні це просто латка червоної глини, утрамбованої, мов камінь, де вже не виросте трава.

Цього сонячного й жаркого суботнього ранку там є й інші люди, інші перехожі. Один з них — хлопець його віку, що біжить через майдан під кутом до них. Тільки-но побачивши його, він розуміє, що цей хлопець матиме для нього велике значення, велике понад усяку міру, і то не через те, хто він (можливо, він ніколи не побачить його знову), а через думки, що рояться в його голові й вириваються з неї, наче бджолиний рій.

У тому хлопцеві немає нічого незвичайного. Він кольоровий, але кольорові є всюди. Він у таких коротких штанцях, що вони тісно облягають його виточені сіднички й лишають майже голими стрункі глинисто-коричневі стегна. Він без черевиків, його підошви, напевне, такі тверді, що, навіть наступивши на колючку duwweltjie, він тільки уповільнить ходу, сягне рукою вниз і витягне її.

Є сотні таких хлопців, як він, і тисячі, тисячі дівчат у коротких сукенках, які не приховують їхніх струнких ніг. Він хоче й собі мати такі гарні ноги, як у них. Із такими ногами він плив би по землі, як цей хлопець, ледве торкаючись її.

Хлопець проходить кроків за десять від них. Він думає про щось своє й навіть не глянув на них. Його тіло досконале й незіпсуте, немов тільки вчора вийшло зі своєї черепашки. Чому такі діти, як він, хлопці та дівчата, яких ніхто не примушує ходити до школи й які мають свободу тинятися десь далеко від пильних батьківських і материнських очей, хлопці та дівчата, чиї тіла належать їм і вони можуть робити з ними що завгодно, — чому вони не сходяться разом на бенкет сексуальної насолоди? Невже відповідь полягає в тому, що вони надто невинні, щоб знати, які насолоди доступні їм, і лише темні та винні душі знають про такі таємниці?

Саме так завжди відбувається з’ясування. Спершу воно може поткнутися то туди, то сюди, але зрештою неминуче повертається, зосереджується і вказує пальцем на себе. Завжди сам хлопчик запускає процес мислення, і завжди те мислення вислизає з-під його контролю й обертається, щоб звинуватити його. Краса — це невинність, невинність — це невігластво, невігластво — це невідання насолоди, насолода — провина; він винен. Цей хлопець зі свіжим, незайманим тілом невинний, натомість він, керований своїми темними бажаннями, винний. Фактично отаким довгим шляхом він наблизився до слова перверсія з його темним, складним збудженням, яке починається із загадкового п, що може означати що завгодно, а потім через нещадне р швидко переходить до мстивого в. Не одне звинувачення, а два. Обидва значення перетинаються, і він перебуває в точці перетину, під прицілом. Адже хлопець, що звинувачує його сьогодні, не тільки легенький, мов оленятко, і невинний, тоді як він темний, важкий і винний; він іще й кольоровий, а це означає: не має грошей, живе в темній халупі й ходить голодним, тож, якби мати гукнула: «Агов!» і махнула рукою, — а вона цілком здатна на таке, — цей незнайомий хлопець заціпенів би, підійшов би й робив все, що йому накажуть (ніс би, наприклад, її кошик для закупів), а в кінці отримав дрібну монетку в стулені долоні й був вдячний за неї. А якби згодом хлопчик сердився б на матір за цей учинок, вона б просто усміхнулась і запевнила б: «Таж вони звикли до цього!»

Отже, цей хлопець, що все своє життя бездумно дотримувався шляху природи й невинності, що бідний, а отже, добрий, як завжди є добрими бідні в казках, стрункий, мов вугор, та швидкий, як заєць, і легко переміг би його в будь-якому змаганні на швидкість ніг і вправність рук, хлопець, що становить живий докір йому, все-таки підпорядкований йому, і це бентежить його так, що він корчиться й пересмикує плечима і вже не хоче дивитися на нього, незважаючи на його красу.

Проте його не можна відкинути. Можна, напевне, відкинути тубільців, але годі відкинути кольорових. Проти тубільців можна висувати аргументи, що вони — зайди з півночі, прийшли пізніше, тож не мають тут ніяких прав. Тубільці, які трапляються у Вустері, — це здебільшого одягнені в старі армійські мундири чоловіки, що курять гачкуваті люльки, живуть у невеликих, схожих на намет халупах із гофрованої бляхи вздовж залізниці й наділені легендарною силою і терплячістю. Їх привезли сюди, бо, на відміну від кольорових, вони не п’ють і гарують під пекучим сонцем, під яким легші та слабші кольорові вже б упали. Це чоловіки без жінок, без дітей, вони прибувають нізвідки, і потім можна подбати, щоб вони й зникли кудись.

А від кольорових немає такого засобу порятунку. Батьками кольорових були білі, Ян ван Рібек[11], і походять вони від готтентотів; зрозуміти це можна навіть із завуальованої мови шкільного підручника історії. А в найгіршому випадку ситуація ще тяжча. Адже в Боланді люди, яких називають кольоровими, — аж ніяк не праправнуки Яна ван Рібека чи будь-яких інших голландців. Хлопчик досить знається на фізіономіці, і то знається, відколи пам’ятає себе, щоб бачити: в них немає ані краплини білої крові. Вони готтентоти, чисті й нерозбавлені. Не тільки вони з’явилися із землею, а й земля з’явилася разом з ними, вона їхня, завжди була їхньою.

9

Однією зі зручностей Вустера, однією з причин, на думку батька, чому краще жити тут, ніж у Кейптауні, є те, що купувати тут набагато легше. Молоко привозять щоранку ще вдосвіта; досить лише подзвонити — і за годину або дві біля дверей буде чоловік із крамниці «Schochat’s» із м’ясом і бакалійними товарами. Ось як просто.

Посильний із «Schochat’s» — тубілець, що знає лише кілька слів мовою африкаанс і жодного слова англійською. Він ходить у чистій білій сорочці, метелику, двоколірних туфлях і в білому капелюсі, як у гольфіста Боббі Локка. Звуть його Джошуа. Хлопчикові батько-мати не схвалюють Джошуа як одного з представників бездумного нового покоління тубільців, що витрачають усю свою платню на вигадливе вбрання й не думають про майбутнє.

Коли матері нема вдома, він з братом отримує замовлені продукти з рук Джошуа, ставлячи бакалійні товари на полицю в кухні, а м’ясо — в холодильник. Якщо є згущене молоко, хлопці привласнюють його як трофей. Пробивають діри в бляшанці й по черзі смокчуть, поки нічого не лишається. Коли мати повертається додому, запевняють, що молока не було або що його вкрав Джошуа.

Хлопчик не певен, чи вірить мати їхній брехні.