Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Оце й усе.
Увечері в Семадені під час переклички я став у задній ряд, але марно: мене відправили в караул, тож годі було думати про пиво і навіть про сон. Сонце страшенно попекло мені шкіру, мене лихоманило. Хоча я давно пересвідчився, що той чоловік з Кешу — не безневинний турист, я нічого не розповідав. Мій пост був на сільському майдані, і я не мав ніякої іншої роботи, як тільки пильнувати, з карабіном у руках пильнувати, чи не з’явиться на майдані зелений фетровий капелюх. Моє навіяне літературою сподівання, звичайно, не справдилося. Я марно вартував, десять кроків туди, десять кроків сюди. Власне, тоді, 1942 року, туристів уже не було. Я б упізнав його, але він не пішов крізь Семаден...
Отже, підводьмо риску!
Під чим?
У подальші роки, як відомо, сталося багато. І то реальних подій. Я ніколи не думав про той епізод, Господи, часу на дрібниці не було, і тим паче на витвори уяви, на вигадану смерть, і то за доби, коли, як я невдовзі дізнався, щодня вистачало інших смертей. Отже, я ніколи не думав і нікому не розказував про ту синю неділю на піку Кеш, така розповідь була б сміховинна. Крім того, я вже більше ніколи не ходив на ту гору. Але, як з’ясувалося згодом, не забув її, тим часом як дуже багато своїх реальних учинків забув цілковито. Дивно. Здається, передусім саме реальні вчинки найлегше випадають із пам’яті, і тільки світ, що нічого не знає про мої нескоєні вчинки, полюбляє нагадувати мені про ті вчинки, які, власне, лише наганяють нудьгу на мене. Результатом цієї нудьги є спроба піднести кілька своїх учинків до статусу добрих або лихих. Я вже не можу чути, мовляв, я вчинив те або те, і воно гідне осуду чи похвали. Моє життя перестає бути нудьгою для мене тільки як незабутнє майбутнє, навіть якщо в минулому я відкладав його як вигадку, — лише як витвір уяви: якби я зіпхнув на схил чоловіка з Кешу...
Я не вчинив нічого.
Жоден кат не забере мене.
Отже, підводьмо риску!
Тільки згодом, читаючи газету, я раптом знову згадав про той випадок. У газеті я прочитав, мовляв, у Ґраубюндені, неподалік від Клостерса, було передбачене будівництво німецького концентраційного табору; плани були вже готові, і можна припустити, що їх виготовили не без докладного вивчення місцевості. Хто вивчав місцевість поблизу Клостерса? Можливо, чоловік, який тієї неділі 1942 року теж зійшов на пік Кеш помилуватися краєвидами і якого я не зіпхнув на схил...
Не знаю.
Я ніколи не дізнаюся, хто то був.
Удруге я був змушений згадати про нього тоді, коли Бурі, ще як молодий лікар, повернувся з Греції, де працював на міжнародну організацію Червоного Хреста, й розповів нам про все побачене, зокрема про те, як у центрі Афін голодна грецька дитина спробувала вкрасти хліб із машини вермахту, а німецький солдат схопив і розстріляв її на вулиці. Бурі, звичайно, бачив й інше:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.