Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Тому що я на власні очі бачив Крешоу близько другої години сьогодні вночі.

— Ви бачили Крешоу? Ви, Вільєре?

— Так, я бачив його доволі чітко. Насправді, нас розділяло якихось кілька футів.

— Де, в біса, ви його бачили?

— Недалеко звідси. На Ешлі-стріт. Він якраз виходив з будинку.

— А ви, часом, не зауважили, з якого саме?

— Зауважив. З будинку місіс Бомонт.

— Вільєре! Ви думаєте, що кажете? Тут закралась якась помилка. Як Крешоу міг бути в помешканні місіс Бомонт о другій годині ночі? Вам це, безперечно, наснилося, Вільєре. У вас завжди була доволі-таки бурхлива уява.

— Ні, звісно, я не спав. А навіть якби й спав, то відразу б прокинувся від побаченого.

— Від побаченого? А що ви побачили? Щось дивне в поведінці Крешоу? Але я не можу в це повірити, це неможливо.

— Якщо хочете, я розкажу вам, що побачив, чи то пак думав, що бачив, а ви вже самі судіть, як вам буде завгодно.

— Гаразд, Вільєре.

Вуличні шум та гамір стихли, і хоча звіддалік усе ще долинали вигуки, все навколо облягла похмура, важка тиша, яка буває після землетрусу чи шторму. Вільєр відвернувся від вікна і почав розповідати.

— Минулої ночі я був у будинку біля Ріджентс-парк, а коли вийшов звідти, мені закортіло пішки прогулятися додому, щоб не викликати екіпаж. Ніч тоді видалася приємна та ясна, і вже за кілька хвилин усі вулиці міста належали мені одному. Так дивно, Остіне, блукати самотою нічним Лондоном: вдалину рівною низкою тягнуться гасові ліхтарі, а мертву тишу лише іноді порушує гуркіт екіпажа, що швидко мчить бруківкою, аж іскри летять з-під копит коней. Я поспішав дістатися додому, бо через нічні посиденьки почувався трохи стомленим, а коли годинник вибив другу, я завернув на Ешлі-стріт, що, як вам відомо, мені по дорозі. Там було тихіше, ніж зазвичай, і набагато менше світило ліхтарів. Словом, там було так само темно й похмуро, як у зимовому лісі. Я дійшов десь до середини вулиці, коли почув, як хтось тихенько причинив двері; природно, я озирнувся, бо мені стало цікаво, хто ж то іще крім мене вештається такої пізньої пори. Біля того будинку якраз стояв ліхтар, і я побачив на порозі чоловіка. Він щойно вийшов з дверей і повернувся до мене обличчям, й у тому чоловікові я впізнав Крешоу. Я ніколи з ним не розмовляв, але частенько його бачив, тож я переконаний, що не переплутав Крешоу із кимось іншим. Якусь мить я вдивлявся в його обличчя, а тоді — змушений визнати — я кинувся навтьоки і не зупинявся, поки не опинився біля дверей свого помешкання.

— Чому?

— Запитуєте, чому? Тому що у мене кров захолола в жилах від виразу його обличчя. Я ніколи не міг навіть уявити, що в людських очах може чаїтися така пекельна суміш почуттів. Я мало не втратив свідомості, глянувши йому у вічі. Я зрозумів, що дивлюся в очі пропащої душі, Остіне, лишилася тільки оболонка людини, всередині якої поселилося пекло. Там незгасним вогнем палахкотіли шалена пристрасть і ненависть, і втрачені надії, і жах немов зривався криком серед ночі, хоч його вуста були міцно стулені. І непроникна темрява відчаю. Я переконаний, що він мене не помітив. Йому не було видно того, на що дивимося ми з вами, але, сподіваюся, нам ніколи не судилося побачити того, що бачив він. Я не знаю, коли він помер. Можливо, через годину чи дві, але тоді, коли я спускався по Ешлі-стріт, чоловік, який зачиняв двері, вже не належав цьому світу. Я дивився в обличчя диявола.

Коли Вільєр закінчив розповідати, у кімнаті повисла тиша. Западали сутінки, і весь шум та гамір, який ще годину тому наповнював вулицю, затих. Наприкінці розповіді Остін схилив голову, затуливши рукою очі.

— Що це все може означати? — врешті запитав він.

— Хто зна, Остіне, хто зна. Справа темна, і, гадаю, нам краще нікому про неї не розповідати, принаймні зараз. Подивимось, чи мені вдасться щось вивідати про той будинок через приватні канали інформації, і якщо я таки до чогось докопаюсь, неодмінно вам повідомлю.

VII. Несподівана зустріч у Сохо

Через три тижні Остін отримав запрошення від Вільєра завітати до нього цього або наступного вечора. Остін не став зволікати і, коли прийшов до нього, то побачив Вільєра на його улюбленому місці біля вікна, поглинутого спогляданням екіпажів, що мчали сонною вулицею. Біля нього стояв бамбуковий столик — дивовижна річ, оздоблена позолотою та вигадливими малюнками, — на якому Лежав невеликий стос паперів, акуратно складених та впорядкованих, як і все інше в кабінеті містера Кларка.

— То що, Вільєре, знайшли щось за останні три тижні?

— Думаю, що так. У мене тут є кілька цікавих записок, а ще одна заява, на яку я хотів би звернути вашу увагу.

— Ці документи мають стосунок до місіс Бомонт? То справді був Крешоу — чоловік, якого ви бачили тієї ночі на порозі будинку на Ешлі-стріт?

— У цьому я, як і тоді, непохитно переконаний, але ні запити, ні відповіді на них не мають якогось особливого стосунку до Крешоу. Проте мої розслідування дали цікавий результат. Я дізнався, ким насправді є місіс Бомонт!

— Ким насправді вона є? Що ви маєте на увазі?

— А те, що нам з вами вона відома під іншим іменем.

— То як її звати?

— Герберт.

— Герберт! — Остін ошелешено повторив прізвище.

— Так, місіс Герберт із Пол-стріт, Хелен Воан, про колишні пригоди якої мені нічого не відомо. Недаремно вираз її обличчя видався вам знайомим. Коли прийдете додому, не забудьте поглянути на малюнок жіночого обличчя в кінці книги жахів Мейріка, і ви віднайдете джерело своїх спогадів.

— У вас є докази?

— Так, причому бездоганні. Я бачив місіс Бомонт, чи то пак — місіс Герберт.

— Де ви її бачили?

— Зовсім не там, де ви б очікували побачити леді, яка проживає на Ешлі-стріт, поблизу Пікаділлі. Я бачив, як вона заходила в будинок на одній із найубогіших і наймерзенніших вуличок Сохо. Навіть більше, я призначив там зустріч, але не їй, і вона з'явилася в точно зазначене місце і в точно зазначений час.

— Усе це, звісно, дивно, але навряд чи тут є щось неймовірне.

Не забувайте, Вільєре,