Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

що я бачив ту жінку на звичайній вечірці серед лондонського товариства, де вона говорила, сміялася й попивала каву у звичайній вітальні зі звичайними людьми. Але ви, мабуть, знаєте, що кажете.

— Так, знаю. Я не дозволяв собі піддаватися всіляким здогадам чи вигадкам і навіть уявити не міг, що, шукаючи місіс Бомонт у темних водах лондонського життя, знайду Хелен Воан, але сталося саме так.

— Вас, мабуть, носило бозна-де, Вільєре.

— Так, в яких тільки дивних місцинах мені довелося побувати! Звісно, то була б марна справа йти на Ешлі-стріт і просити місіс Бомонт коротко розповісти про своє колишнє життя. Ні. Припускаючи, що там не все так чисто (а як же інакше?), очевидним було те, що на якомусь етапі вона оберталася в колах не настільки вишуканих, як тепер. Якщо ви бачите грязюку на поверхні струмка, можете бути певні, колись вона була на його дні. Я опускався на самісіньке дно. Мені завжди подобалося, з цікавості, пірнати у глибини Квір-стріт[18], і мені дуже стали в пригоді знання про неї та її мешканців. Мабуть, зайве казати, що мої друзі ніколи не чули ні про яку Бомонт, і оскільки я також ніколи не бачив тієї леді і міг її описати, то мусив піти кружним шляхом. Люди нетрищ мене знають. Деяким з них я інколи допомагав, у них не було жодних підстав підозрювати мене у зв'язках зі Скотленд-Ярдом, тож їм нескладно було поділитися тим, що вони самі знали. Мені довелося закинути чимало вудок, перш ніж я отримав те, що хотів, і коли нарешті витягнув рибину на берег, то й не здогадувався, що це саме та риба, яка мені потрібна. Я вислуховував усілякі історії, маючи непереборну слабкість до речей такого штабу, і в результаті почув одну дуже цікаву, хоча спершу мені здалося, що вона не має стосунку до моїх пошуків. Ось що це за історія. Десь п'ять чи шість років тому в районі, про який іде мова, раптом з'явилася жінка на прізвище Реймонд. За описом, вона була доволі юна, ймовірно, років сімнадцяти чи вісімнадцяти, дуже гарненька, з виду — начебто із села. Я б помилився, якби сказав, що вона знайшла своє місце, оселившись саме в цьому кварталі, чи запізнавшись саме з цими людьми, адже з того, що мені розповідали, я зрозумів, що вона не була достойна навіть найогидніших куточків Лондона. Як ви могли б здогадатися, чоловік, від якого я почув ту історію, сам не великий святенник, але ним усім аж тіпало, коли він розповідав про всі ті мерзенні речі, в яких її звинувачували. Поживши там рік чи трохи довше, вона зникла настільки ж раптово, як і з'явилася, і відтоді її ніхто не бачив аж до того випадку на Пол-стріт. Спочатку вона лиш зрідка прилітала до свого насидженого гнізда, тоді все частіше й частіше, поки врешті-решт не оселилася там, як і раніше, на шість чи вісім місяців. Зайве вдаватися в деталі життя, яке вела та жінка. Якщо ви все ж таки хочете подробиць, можете зазирнути в альбом Мейріка. Ці малюнки не були виплодом його уяви. Вона знову зникла, і мешканці тої місцини більше її не бачили, аж доки кілька місяців тому та виринула в черговий раз. Мій інформатор сказав мені, що вона винаймала помешкання в будинку, на який він вказав, куди вона мала звичку навідуватися двічі чи тричі на тиждень, і завжди о десятій годині ранку. Минулого тижня я очікував, що вона якогось дня завітає до свого помешкання, тож за чверть десята я вже стояв на сторожі у товаристві свого провідника. Коли година настала, леді пунктуально з'явилася перед будинком. Ми з приятелем стояли в проході під аркою, трохи поодаль від вулиці, але вона нас побачила і так подивилася на мене, що я ще довго не забуду того погляду. Його для мене було більш ніж достатньо. Тепер я знав напевне, що міс Реймонд — то і є місіс Герберт. А що стосується місіс Бомонт, вона зовсім вилетіла у мене з голови. Жінка зайшла до будинку, і я продовжив пильнувати за ним, а коли близько четвертої по обіді вона вийшла з будинку, я подався слідом за нею. Довго ж я її переслідував — мусив триматися якомога далі, щоб не потрапити їй на очі, й водночас не випускати з поля зору. Вона повела мене вниз по Стренду, затим до Вестмінстера, а тоді вгору по Сент-Джеймс-стріт і вздовж Пікаділлі. Я був дуже здивований, коли вона завернула на Ешлі-стріт. Мені сяйнула думка, що місіс Герберт і є місіс Бомонт, але вона видалася мені надто неймовірною, щоб бути правдою. Я чекав на розі, не зводячи з жінки очей, і особливо уважно спостерігав за тим, біля якого будинку вона зупиниться. То був той самий будинок з веселими шторами, будинок з квітами, будинок, з якого вийшов Крешоу тієї ночі, коли він повісився у себе в саду. Розгадавши загадку, я вже зібрався було йти, коли помітив порожній екіпаж, що під'їхав до будинку. Я подумав, що місіс Герберт вирішила прокататися, і був правий. Сівши в інший екіпаж, я поїхав услід за нею в парк. Там я випадково зустрів свого знайомого, і ми стали балакати трохи поодаль від дороги, до якої я був повернутий спиною. Ми не простояли там і десяти хвилин, коли, вітаючи когось, мій приятель зняв капелюха, я озирнувся й побачив леді, за якою стежив увесь день. «Хто це?» — запитав я, на що він відповів: «Місіс Бомонт. Живе на Ешлі-стріт». Звісно, після цього у мене не залишилося жодних сумнівів. Не знаю, чи вона мене бачила, хоча навряд чи. Я одразу ж пішов до себе додому і, трохи поміркувавши, вирішив, що мені таки є з чим завітати до Кларка.

— Чому до Кларка?

— Тому що я був переконаний в тому, що Кларк володіє певною інформацією про цю жінку, знає те, що мені про неї не відомо.

— І що було далі?

Містер Вільєр відкинувся на спинку свого крісла і, перш ніж відповісти, якийсь час замислено дивився на Остіна.

— Мені спало на думку, що ми з Кларком повинні завітати до місіс Бомонт.

— Невже б ви зайшли у той будинок? Ні-ні, Вільєре, ви не повинні цього робити. Подумайте тільки, яка...

— Згодом я вам про все розповім. Та зараз я хотів лише сказати, що на